Я була вчителькою хімії у старших класів. Багато учнів здібних і не дуже проходили через мій клас. Інколи найбільш обдарованих я брала на додаткові заняття. Допомагала їм підготуватися до вступних іспитів. Мої учні часто здобували призові місця і перемоги на олімпіадах. Але один хлопчик запам’ятався мені найбільше.
Першого вересня я прямувала в школу. Нові дев’ятикласники мали невдовзі прийти на урок. Теперішнє покоління мало зацікавлене в навчанні. Часто їм цікавіше пограти в комп’ютер, або подивитися телевізор. Вони ще такі малі, а вже впевнені що стануть бізнесменами та будуть заробляти тисячі.
Проте один учень не був схожий на всіх. Діти завжди відкидають тих хто якось не схожий на них. Цей хлопчина був з бідної сім’ї та мав незвичайну родиму пляму на скроні. Учні часто цькували його. На дітей важко вплинути, адже у них своє бачення світу. Інколи не правильно сформоване.
Цього хлопчика звали Влад. Не зважаючи на матеріальний статус батьків він був дуже здібним хлопчиком. Особливо добре йому вдавалась хімія, біологія та іноземні мови. Він старанно виконував домашні завдання і твердо всім говорив, що стане лікарем. Учні сміялись з нього, але я побачила в ньому потенціал.
Коли настав час готуватися до випускних екзаменів діти почали шукати репетиторів. Влад не міг дозволити собі такої розкоші. Але я вирішила дозволити займатися зі мною безплатно. Правду кажуть, що талантам треба допомагати, а безнадійні проб’ються самі.
Ми почали уроки з Владом. Тоді я дізналась, що його мати працює на пекарні, а батько працював на заводі, проте отримав травму і тепер прикутий до ліжка. Уся сім’я тримається на крихких плечах матері. У нього також були молодші брат і сестричка. Часто Влад не доїдав, щоб більше залишилось молодшим і батькові. Саме тому він був худим і змарнілим. Але завжди акуратним і чисто вдягненим.
Він так як я очікувала здав на відмінно випускні екзамени. Згодом вступив в столичний медичний університет на бюджетну форму навчання. Батьки були надзвичайно горді за сина. Він перший зі сім’ї отримає вищу освіту. На цій ноті наше спілкування з учнем закінчилось.
Пройшло багато років. Ще багато учнів проходили мої заняття з хімії. Але я завжди пам’ятала свого талановитого учня Владислава.
Однієї зими я поверталась зі школи та на слизькому льоді упала на ногу. Я несамовито кричала поки якісь перехожі не викликали швидку допомогу. Мене відправили в центральну міську лікарню. Медичні сестри що були в приймальному запевнили мене, що не потрібно хвилюватися, адже на зміні дуже хороший лікар. В цей момент до мене прийшов молодий, статний чоловік. В нього був дуже приємний і спокійний голос.
–Маріє Леонідівно, ну де ж ви так упали.
Він знав моє ім’я. І тут на скроні я побачила знайому родиму пляму.
-Владику!
Учень якому я допомагала багато років тому тепер допомагав мені. Виявилось, що після закінчення університету він повернувся у рідне місто і вирішив працювати тут.
-Я не зміг прийти до вас раніше і подякувати вам за все. Розумієте, у мене багато нічних чергувань, а ще й донечка народилась недавно.
Проте найбільшою подякою для мене було бачити, що моя робота і допомога виявились не даремними. Добро завжди повертається.
