Маленька зате справжня сім’я.

Я з братом жили в дитбудинку. Наші батьки загинули у трагічній пожежі, яка сталася на заводі, де вони працювали. Нам тоді було по сім років. Ми близнята. Я добре пам’ятаю той день, коли сталася ця трагедія, все місто було спантеличене. Гасити пожежу допомагали всі мешканці. Це був дуже великий завод, тому люди боялися, щоб вогонь не перейшов до їхніх квартир.  Пожежники з усього міста намагалися робити все можливе. Але, на жаль, в цій страшній трагедії загинули, не тільки наші батьки, а й інші люди.

Тоді мене тішило, що в дитбудинок мене забирають не саму, а з братом. Ми були підтримкою один в одного. Завжди вміли за себе постояти, розмовляли про все, планували собі майбутнє і раділи, що ми один в одного є.
Якось ми з Петром, так звали мого брата, говорили хто б ким хотів стати в майбутньому. Петро каже:-Я мрію стати поліцейським захищати людей від зловмисників. А ти ким би хотіла бути, Сашко?- запитав мене Петро.

Я б, напевно, стала вчителем. Мені дуже подобаються діти. Я люблю з ними гратися, розповідати різні історії,  навчати чомусь новому.
Нам було цікаво вести розмови на такі теми. Пройшло трохи часу, ми з Петром виросли. В дитбудинку нам не було дуже добре, але й не було погано. Нас любили вихователі, вчителі тому трохи було сумно покидати цю, нібито рідну домівку. Нам з Петром виповнилося по вісімнадцять років і ми покинули наш дитбудинок. Пора було вже йти в доросле життя. На перших порах ми з Петром вирішили зняти кімнату в гуртожитку. Ми влаштувалися на роботу і на знімну кімнату нам вистачало грошей.

Брат пішов на роботу в супермаркет, розкладав товар на полиці, а я влаштувалася офіціанткою в кафе, яке знаходилося неподалік нашого гуртожитку. Спочатку було дуже складно, гроші потрібні, робота в нас з Петром не найкраща, але ми тішилися і тому. Вечорами з братом пили чай і знову розмовляли про майбутнє. Ми дуже хотіли піти вчитися. Якось, я кажу Петрові: -Петре давай спробуємо може вийде вступити нам на держане навчання, ми ще й з дитбудинку, можливо пільги якісь будуть. -Петро добре обдумав і згодився.
Кожного дня ми йшли до своєї мети, вчилися по ночах, щоб добре здати іспити. І працювати доводилося ще більше, щоб заробити ще хоча б на якийсь одяг, щоб нормально виглядати в інституті. І все ж таки я з братом поступила, навіть іспити були в один день, хоча вступали ми на різні факультети. Я на педагогічний як і мріяла, а Петрик в юридичний.

Нам дуже повезло, бо ми так як і мріяли вступили обоє на державне навчання.
Працювати і вчитися було нелегко. Але я встигала все з Петром, в кафе якому я працювала, мене почали розглядати як кандидатуру на посаду адміністратора, щоправда я одразу попередила, що не зможу кожного дня працювати бо ще маю пари. Мені пішли на зустріч і взяли ще напарницю. Ніби справи йдуть в гору, зарплата вища, посада краща. Брата теж підвищили в посаді. Ми вирішили зняти трохи більше житло. Вийшло найняти двохкімнатну квартиру нам і ціна підходила, і в зручному місці розташована.

Невдовзі брат зустрів своє кохання на роботі, до речі, поліцейським він не став так як мріяв, проте став директором, того супермаркету в якому спочатку працював і розкладав товар на полиці. До нього прийшла на стажування дівчина. Хотіла бути касиром, він прийняв її на роботу і вона йому дуже сподобалася. Петро почав залицятися до неї, ось вони й стали жити разом, переїхали на квартиру до Юлії, так звали дівчину мого брата. Я залишилася одна. Моя мрія навідміну, від братової здійснилася, я стала вчителем, навідмінно з червоним дипломом закінчила університет, пішла працювати в школу. Колектив мені подобався, діти також чудові. Тільки от чомусь я була сама не знайшовся ще той мій єдиний. Тому ми з Ріккі, так називалася моя собака, жили вдвох. Одного разу сталася непоправна біда з моїм братом. Він повертався з роботи додому і його збило авто. Насмерть. Мого Петра вже немає я не могла повірити. Найрідніша людина і ту я вже втратила. Юля, виявилося на той момент, була вагітна.

Вона дуже переживала з приводу смерті мого брата плакала, казала, що з собою щось зробить, я її утішала і просила, щоб не робила дурниць все буде добре.
Настав час родів, у  Юлі був дуже важкий стан. Вирішили її оперувати, на жаль, Юлю не вдалося врятувати, вижив тільки хлопчик, якого вона народила.
Я розуміла, якщо нічого не зроблю, то дитину заберуть і в нього буде таке ж дитинство, як і у нас  з Петром.
Хлопчик народився хвореньким, мусили ще місяць тримати під наглядом дитину. Я приходила кожного дня навідувала крихітку. Він так був схожий на мого брата- копія.

Одного разу я приходжу в роддом, а мого Івасика, я йому дала таке ім’я в честь нашого батька, вже забрали.
І якось дивно, але забрали його в той дитбудинок, де і ми виховувалися. Я мріяла повернути Івасика, я дуже його полюбила він був на той момент моєю найбільшою радістю. На щастя, я була в добрих стосунках із завідуючою дитбудинку. Вона сказала, що допоможе мені у всиновленні хлопчика. Я довго збирала всі потрібні документи, а Івасик тим часом був в дитбудинку я просила своїх колишніх вихователів наглядати за ним як належно . Майже кожного дня я приходила до Івасика, читала йому казки, співала колискові, годувала його, виходили на прогулянку. Час на підготовку документів на всиновлення тягнувся дуже довго. Але я це зробила, зараз ми з Івасиком і з Ріккі живемо як маленька, зате така справжня сім’я. 

 

Оцініть статтю
Маленька зате справжня сім’я.