– Гоблін прийшов, тікаємо! – вигукували дівчатка.
– Відріж їй волосся! – Каріна знала, що так можна зробити її вигляд ще жахливішим, бо Оля народилася з непропорційними рисами обличчя, що виглядало не дуже гарно.
Для маленького сердечка було боляче чути такі образливі слова про себе.
Малеча розвернулася й пішла від них, щоб побути самій.
“Гоблін” – це було її прізвисько у дитячому будинку, у якому вона жила. Чути доводилось це дуже часто, що дівчинка гадала, що це її прізвище.
Батьки віддали її через те, що вона була негарною і було соромно чути, що вона схожа на когось із них. Шкода, що про це Оля дізналась, підслухавши розмову між працівниками, які теж недобре відносились до неї.
Почути це було дуже гірко, бо якщо рідні відмовились від неї через її вроду, то хто ж міг тоді її удочерити?
Одного разу усім дітям дали завдання зробити карту мрій, де з вирізок мали передати свої побажання. Потім по коридорах робили виставку і спонсори та усі охочі могли подивитись та здійснити ці бажання.
Робота Олі дуже припала до серця Ірини. Вона спостерігала разом зі своїм сином. На цій карті було вклеєний лише телефон з підписом “мрію мати маму з татом і як інші гратися з друзями”.
Ваня обурився і говорив, що ця дівчинка як і всі хоче лише телефон, щоб грати в ігри.
Увесь тиждень жінка думала про цю дівчинку. Син розпитував про неї й будинок.
Настав день, коли організували вечір вручення подарунків, тобто здійснення їхніх карт мрій.
По списку називали авторів робіт і їм вручали сюрприз, але дівчинка і не сподівалась щось отримати. Бо знала, що це дорогий подарунок.
– Оля Кравченко, підійди, будь ласка — викликали її до директора разом зі спонсором.
Здивування було настільки сильним, що сирота не могла і поворухнутися.
До неї підійшла Ірина й привіталась з нею:
– Я Іра, давай знайомитися.
– Привіт, мене звати Артур — також вимовив чоловік, що був зі своєю сім’єю.
– А я Ваня — сказав син цієї жінки.
– Добрий вечір, а я Оля Гоблін.
Дівчинці вручили телефон, а хлопчик показував як ним користуватись.
– Діти розговорились про ігри, у які хотіли б пограти. Виявилось, що у них багато спільних інтересів. Йдучи додому, чоловік з жінкою помахали руками дівчинці.
– Оля думала які вони привітливі люди й хотіла побачити їх ще раз.
Сирота почала більше спілкуватись з Ванею через телефон. Усе рідше було чути приниження у її сторону. Ірина на вихідні забирала дівчинку разом з сином та іноді й чоловіком та прогулювались у парку, що був неподалік.
В один із таких днів вони пішли у театр, де була цікава програма для дітей. Коли вони прогулювались вечером у небі сяяли іскри від салюту, який дівчинка побачила уперше у своєму житті. Ненароком вона сказала:
– Мама, поглянь як гарно!
Цей день залишився у пам’яті надовго, бо він був дуже насиченим. По дорозі Ірина запитала в Олі:
– Хочеш, щоб таких днів разом з нами у тебе було ще більше?
Дівчинка не знала як реагувати на цю пропозицію:
– Авжеж хочу, мама, я так про це мрію!
Через тиждень Оля мала інший дім.
Тепер у неї зовсім інше щасливе життя.
