Я працюю у маленькому магазині у спальному районі міста. Кожного дня, приходячи на роботу я бачу рудого котика, який смиренно чекає біля дверей. Потім я виношу йому поїсти і він кудись йде. Напевно має свої котячі справи, невідомі для нас.
Інколи бувають дні, коли пана Василя (а я так назвала рижика), немає. Чесно кажучи, тоді мені стає навіть лячно чи з ним усе гаразд. Місцеві жителі з часом поставили мисочки спеціально для кота і самі почали носити йому їду. Він уже дорослий кіт, тож ніхто так і не наважується забрати його додому.
Одного разу на вулиці лив сильний дощ. І тут я побачила маленького хлопчика, років 7, який, скоріш за все, повертався додому зі школи. Малий стояв під дощем, а над паном Василем тримав свою дитячу парасольку. Ви уявляєте собі?! Дитина мокла, але прикривала вуличного кота, аби той не намочив свою руду шубку.
Звичайно, просто дивитися я не стала і швидко покликала дитину до магазину, а разом із ним прибіг і рудий житель. Хлопчик попросив, аби я залишила кота всередині, адже на вулиці холодно і мокро. Ну як я могла відмовити, хоч власник і не дозволяв знаходитися тваринам у магазині.
На прощання я дала дитині пачку печення та сказала, щоб він і надалі продовжував піклуватися про братів наших менших. Все-таки у нього велике і добре серце, не зважаючи на вік. Таке не часто можна зустріти.