Ми з батьками переїхали у велике місто з села. Там моя бабуся залишила мамі з татом квартиру, але переїхати вони наважилися лише тепер, коли я виросла. Якраз мені потрібно було обрати місто та університет у якому я б хотіла навчатися. От і довго не думаючи, я вирішила піти вчитися у місті, куди ми переїхали.
На перших порах було складно звикнути до міської буденності, у селі все по іншому. Свіже повітря, менше машин, все таке спокійне, красива природа, а в місті шалений рух, люди кудись спішать, страшні затори, великі черги, якщо чесно до такого ритму життя я звикала ще довго. Я вступила в нашому місті в університет , до речі, дуже мріяла стати лікарем, тому віддала всі свої сили і розум, щоб вступити саме в цей вуз, він був одним з найкращих в нашій державі.
Ось моя маленька мрія здійснилася, я вступила в медичний. Мамі з татом було важко, бо їм як не дивно, після життя в селі теж необхідно було знайти роботу.
Я розуміла, що грошей не вистачає і вирішила також піти підробляти після занять в інституті.
Пішла на завод, де виготовляли косметику. Там потрібно було складати і підготовляти тару для наповнення різних засобів по догляду за обличчям, робота була неважка, але інколи приходилося виходити на нічні зміни. Я розуміла, що за нічний час платять набагато більше, ніж вдень, тому виходила в більшості випадків на ніч, особливо, коли в університеті були вихідні. Не знаю як мені вдавалося поєднувати і навчання і роботу у нічний час, але першу свою зимову сесія я здала автоматом.
Викладачі мене дуже любили і постійно ставили за приклад для інших студентів. Мовляв, от і вчиться дівчина і працює, та ще який результат показує на іспитах. Я теж собою всередині душі гордилася.
Прийшов час закінчувати своє навчання. Звичайно, про червоний диплом на початку вступу я могла тільки мріяти, але мрія здійснилася.
Одразу після закінчення я відправилася на пошуки роботи. Я завжди знала, яким лікарем я хочу стати. Це лікар- кардіолог. І розуміла, що мені доведеться пройти важкий і довгий шлях до досягнення цієї цілі. Тому почати в мене вийшло з елементарної санітарки. В лікарні, де я працювала зустріла свою однокласницю. Вона виявляється тут теж має посаду, працює старшою медсестрою. А батько моєї однокласниці був головним лікарем відділення кардіології.
Коли я про це дізналася одразу ж захотіла з ним поспілкуватися, адже я зрозуміла, що ця людина допоможе зробити мені ще один мальнький крок до моєї мрії, стати лікарем- кардіологом.
Дмитро Володимирович, так звали батька моєї однокласниці був дійсно справжнім спеціалістом, він розповідав мені про випадки, які траплялися з його пацієнтами, давав слушні поради мені.
Він з радістю погодився і взяв мене до себе у відділення. Каже мені: -Я ще з дитинства пам’ятаю, яка ти була завжди, коли ви з моєю Анею гралися, бачив як ти, нібито рятувала життя своїм іграшкам. А одного разу я за вами спостерігав і побачив як ви допомагали маленькому щенятку вибратися з води, і котів з дерев знімали. Завжди думав, що з тебе міг би вийти непоганий лікар .
Я почала працювати і набиратися досвіду.
Дуже скоро я змогла вже собі купити свою квартиру і переїхати від батьків. Щоправда квартира знаходилася у досить великій відстані від мого робочого місця. Доїжджати було складно вічні затори.
Тому невдовзі я купила ще собі машину.
Якось приходжу у свій кабінет і Анна, моя однокласниця донька Дмитра Володимировича, попросила мене підвезти її в салон краси. Саме мала бути обідня перерва і я погодилася відвезти дівчину .
Аня сіла в машину і каже: -Свою автівку віддала нещодавно в ремонт і дуже довго чекаю.
-А ти на такому “кориті” їздиш, невже не вистачило грошей до комфортнішої тачки.
Я відповіла:- А для чого ця розкіш, щоб просто приїхати і поїхати з роботи мені вистачає цієї машини.
-Ну не знаю, я вважаю, що з твоєю посадою можна і кращу купити- сказала Анна.
Мені стало образливо таке чути від неї, адеже я так стараюся, щоб досягнути своїх цілей сама без будь- якої допомоги. А Анні все подано як на долоні і машину тато купив, і місце робоче дав. І квартиру дорогу в центрі міста подарував.
А мені це все прийшлося самій купляти, але я задоволена, що можу йти по житті без будь-якої фінансової підтримки і ці всі похвали, що показує Аня для мене були просто напросто посміхом, адже в житті зовсім інші цінності.
