Зараз мені уже 27 років, живу окремо від батьків, маю улюбленого собаку та двох котів. Все життя я обожнював тварин. Мені хотілося забрати кожного пухнастого додому. Була лише одна проблема – моя матір. Вона просто ненавиділа тварин. За все дитинство у нас ні разу не було ні кота, ні собаки, подай навіть хом’яка.
Всі мої друзі розказували, як навчили свого собаку командам, гуляють з ними у дворі. А я навіть не мав про кого написати твір у школі. У моєї бабусі в селі було декілька котів. Вона також всіх підбирала з вулиці. Точніше, вони гуляли собі деінде, і приходили до неї по смаколики. Я дуже любив приїжджати туди на вихідні.
Найяскравіший спогад відбувся, коли мені було 10 років. Я грався з іншими дітьми у дворі, коли почув жалібний нявкіт. Неподалік на високому дереві сиділо кошеня, яке загнали туди місцеві собаки. Розуміючи, що самостійно воно не спуститься, я попри страх висоти поліз по нього.
У мене були розшарпані всі руки та плечі, однак на обличчі була усмішка. Маленька сіра тваринка смиренно сиділа у мене на руках. Звичайно, я побіг додому показати мамі, з надією, що тепер у мене буде друг.
Наступні події глибоко вкоренилися у моїй пам’яті. Матір кричала, виганяла мене та кошеня, кажучи, що не буде його у нашому домі. Воно так голосно докоряла, що навіть наша сусідка прийшла спитати чи все у нас в порядку. Кошеня з рук я не відпускав, тож мати вирвала його у мене, швирнувши геть.
Пухнастик стрімко полетів донизу. Залишити його я б ніколи не зміг, тому втираючи сльози, зателефонував своїй тітці, маминій сестрі і все розказав. У нас з нею були дуже добрі стосунки, тож тітка Наталя одразу приїхала до мене. Ми заспокоїлися і сіренький друг поїхав разом із нею. Я радий, що зміг, хоч так, але знайти йому дім.
А як лиш у мене з’явилося окреме житло, я одразу взяв і собаку, і кота, а потім ще одного. Ось так.
