У мене було нелегке дитинство. Мати виховувала мене самостійно. Спочатку справлялася непогано, а потім, напевно, вигоріла і вирішила, що я їй більше не потрібна. Вона хотіла налагодити власне життя, і, чесно кажучи, через багато-багато років, я її зрозуміла. У 7 років мене віддали на виховання до бабусі, а матір з того часу я більше ніколи не бачила.
Перші 2 роки вона телефонувала, дізнавалася як мої справи, а потім все менше давала про себе знати. Наскільки мені відомо, матір переїхала в іншу країну, де вийшла заміж та народила дітей. Тобто, створила іншу сім’ю, забувши про мене зовсім. Ось так і росла у бабусі без батьків.
Коли мені було 12 років бабусі не стало. Я подзвонила до єдиних родичів, яких знала, аби ті приїхали. Закінчивши всі процедури, тітка з чоловіком поїхала назад, навіть не спитавши, як я буду жити надалі. На жаль, я потрапила до інтернату. Прожила там менш ніж рік, перш ніж мене удочерили батьки моєї найкращої подруги. Вони товаришували у свій час з моєю матір’ю, тож вирішили, що не залишать мене у дитячому будинку. Жаль, що про це не подумала рідна ненька.
Щоб хоча б якось допомогти новій родині, та не бути повністю фінансово залежною від них, уже в 14 вийшла на першу роботу. Роздавала листівки, потім продавала морозиво, працювала офіціанткою. Насправді відчувалося, що я не рідна дитина, та не зважаючи ні на що, цим людям мені хочеться висловити безмежну вдячність, навіть до тепер, коли вийшла заміж та виховую двох власних дітей. Ми інколи зустрічаємося як сім’я, адже сім’я подруги дійсно замінила мені маму і батька.
