Наша сім’я ніколи не вирізнялася матеріальним становищем. Чого можна було чекати від двох сиріт. Ми з дружиною познайомилися ще в дитячому домі. Нам одразу стало зрозуміло, що проведемо все життя разом. Після повноліття знайшли роботу і змогли купити невеличку квартиру.
Згодом у нас народилась донечка. Тоді дружина змушена піти в декретну відпустку. Ці часи були для нас найщасливішими і найважчими водночас. Це було пов’язано з недостатністю коштів для забезпечення сім’ї. Я працював на взуттєвій фабриці та намагався зводити кінці з кінцями.
Після вагітності дружина почала часто хворіти. Вона не змогла знову вийти на роботу. Тому ми вирішили, що їй прийдеться залишитися вдома і доглядати за дитиною. Були дні, коли повинні були голодувати. А коли донечка пішла в школу, віддавали останні гроші, щоб купити зошити і все необхідне для навчання.
Цієї осені була дощова погода. З дня в день вулиці заповнювались річками з води і опалого листя. Прийшовши додому я побачив, що донька захворіла. В неї була підвищена температура і нежить. Дружина, сказала, що це через мокре взуття. Черевички моєї дівчинки були зношені і пропускали воду.
У нас не було достатньо коштів, щоб купити нову пару. Тому я наважився на неочікуваний вчинок. Завтра була моя зміна, закривати склад потрібно було мені. Відпрацювавши, я знайшов взуття розміру який носила донька і вкрав його. Поклав в сумку в якій носив обід та попрямував додому. Здавалось, що в такій великій кількості різних туфель і черевиків ніхто не помітить зникнення однієї пари.
Донька була щаслива, а дружина почала сварити, що потратив останні гроші. Проте, я розповів яким чином добув взуття. Тоді, вона розізлилась ще більше, говорячи, що мене можуть звільнити за такий вчинок. І дружина була права…
На наступний день директор викликав у свій кабінет. Виявилось, що на складі встановили камери, на яких видно як я ховаю пару взуття в сумку. Він хотів пояснень. У мене покотилися сльози. Я розповів про свою сім’ю та те як нам бракує грошей, те як захворіла донька через зношене взуття, те як зважився на крадіжку.
Керівник жалісливим поглядом глянув на мене. Він повідомив, що не буде звільняти мене, але якщо мені щось буде потрібно, краще підійти і сказати особисто. Не повіривши словам, я почав дякувати йому. У світі все ж залишились добрі люди.
