Нещодавно я вперше у житті летіла в іншу країну. Перед тим цілими днями уявляла собі, як це буде відбуватися. Було одночасно і лячно, і дуже зворушливо. Завчасно придбала квиток біля самого вікна, щоб якомога більше побачити, – перший політ, як-не-як.
Подорож повинна була тривати понад 6 годин. Тож я взяла з собою книгу, аби спокійно провести час. Я не думала, які люди можуть сидіти поряд, якось просто не згадувала про такі, нібито дрібниці. Але от, іноді попутники є такими, що дістають не тільки фізично, а й морально, наприклад, своїми постійними балачками. Здається, вони просто так виховані й не можуть перервати свою палку промову про життя.
Ось так мені й не пощастило. Поряд зі мною сів чоловік, який явно дуже боявся літати і хильнув зайвого, ще й розмовляв безупинну. Потім йому ставало декілька разів погано, довелося забитися в кутом і обернутися в інших бік, аби не бачити всього. За час польоту я дізналася про нього усе: його дочку, котра навчається в Лондоні і він саме направляється до неї, про дружину, яка покинула його ще 4 роки назад, про начальника, якого він просто ненавидить.
Книгу я так і не змогла почитати, так само як і насолодитися спокійною подорожжю та краєвидами за вікном, адже вся увага повинна була бути зосереджена на сусідові поряд. Сподіваюся, наступний раз мені пощастить більше.
