Хочу розказати свою історію, події якої відбувалися ще у забутий мирний час. Мені тоді було лише 19 років, я покохала сусідського хлопчака у селі, де проживають мої батьки. До слова, я ще у 15 переїхала до міста на навчання, так і залишилася там.
Так от. Ми з ним були у дружніх стосунках. Завжди проводили час разом, коли я приїжджаю. Насправді, це було нечасто, адже у мене були заняття в університеті, а потім ще й робота.
Якось так трапилося, що наша дружба переросла в дещо більше. Ми не планували перетворювати це на щось серйозне. Ні мені, ні Святославу не хотілося серйозних стосунків. Оскільки це все ж було село, де кожен полюбляє пліткувати, – доводилося приховувати наші уже зовсім не дружні зустрічі.
Через декілька місяців я дізналася, що очікую на дитину. Я не знала, що робити, тому довелося розказати і Святославу, і своїм батьками. Не буду описувати їхню реакцію, думаю, і так зрозуміло, що у них був шок. Хлопець же твердо заявив, що дитина не його і ця ситуація до нього не має жодного відношення.
Наші батьки зібралися на сімейну нараду, щоб вирішити, як бути далі. Моя мати наполягала на весіллі і збереженні дитини. Матір Святослава же стала на бік сина, сказавши, що я гуляща дівиця і чужа дитина їхній сім’ї не потрібна.
Від розпачу я вирішила позбавитися маляти. Мій батько, який ніколи не вступав у суперечки чи сімейні проблеми, стукнув кулаком по столі, сказавши, що якщо я не хочу виховувати свою рідну дитину, тоді це зробить він. Внуча буде жити з ними в селі і рости їм з матір’ю на радість.
Так і трапилося. Я поїхала завершувати навчання в університеті, залишився донечку у батьків в селі. Приїжджала лише на вихідні. Тепер, коли наша країна бореться за своє вільне життя, я цілком переїхала до сім’ї. Безмежно щаслива і вдячна, що два роки назад не прийняла того страшного рішення.
А Святослав так ні разу і не навідався до нас. Навіть не бачився з рідною дочкою.
