Я вийшла заміж за чудового хлопця. Ми знайомі ще зі школи, і ось вирішили нарешті узаконити наші стосунки. Відгуляли весілля і настав час думати про спільне житло, адже до того ми разом не жили. Вирішили орендувати квартиру недалеко від центру. Купувати своє поки не ризикували, якось у такий час страшно вкладати великі гроші у нерухомість, коли у будь-який час воно може зруйнуватися, або доведеться терміново виїжджати. Благо у нас відносно безпечне місто.
Пошуки тривали недовго. Ми знайшли чудове житло лише за кілометр від центру міста. Район виглядав дуже красивим, житловий комплекс затишним. Перед нашим під’їздом сиділо чимало старших людей. Воно і зрозуміло, адже сам будинок не був новобудовою. Багато людей жило там ще за своєї молодості.
Мені хотілося подружитися із сусідами, адже це запорука спокійного життя. Однак вони вирішили навпаки. Кожного разу знаходили причину створити скандал та нові чвари. То їм не подобалося, що ми замовляємо доставку їжі і доводиться впускати незнайому людину у під’їзд. Потім вони скаржилися на нашого кота, який не дає їм спати (у нас немає кота!). Не розумію, для чого поширювати відверті вигадки. Постійно були зауваження до нашої квартири у спільному будинковому чаті. Баба Ганна поверхом вище щовечора приходила і вимагала вимкнути музику, навіть в 7 вечора.
Ми не хотіли сваритися з ними тому мовчки ігнорували все навколо. Через пів року я дізналася, що вагітна і наступного року у нас народився чудовий хлопчик. Стосунки із сусідками так і не налагодилися. Квартира була у дуже зручному районі та й коштувала недорого, тому про переїзд поки й мови не було.
Але до вищезгаданий причин скарг додалася ще й наша дитина. То вона плаче надто гучно, то я заважаю всім навколо, спускаючись з 3 поверху сходами з коляскою. Від стомленості, постійного стресу моє терпіння починало згасати. Я просила чоловіка зробити щось, бо жити більше так просто неможливо.
Після чергового плювання у мій бік на дитячому майданчику Андрій не витримав і пішов на серйозну розмову із сусідами. Він так і не розказав мені, що там відбулося, але після того кожен вітався з нами та мило усміхався. Невже для цього довелося показати наш характер? Потрібно було одразу так зробити, а не терпіти чвари.
