Привіт, мене звати Олександр, хочу розказати історію зі свого життя, сподіваюся, що ви зможете порадити мені, як правильно поводитися надалі.
Я дуже рано почав жити самостійно. Почав заробляти ще у 14 років, а у 18, коли зміг повністю забезпечувати себе, переїхав до окремого житла. Батьки у всьому мене підтримували, хоч дітей у них більше немає. Зараз мені уже 25 і нещодавно я зустрів своє кохання.
Її звати Софія, неймовірна дівчина. Познайомилися ми під час вечірки в честь дня народження нашого спільного друга. Після того вечора життя перевернулося, я немовби літав десь далеко, не чуючи нікого, окрім неї, тому дуже швидко запропонував почати жити разом, на той момент нашим романтичним стосункам було менш як місяць.
На моє здивування Софія відмовила. Я вирішив поважати її вибір, у всіх свої принципи та правила у житті, змінювати їх не потрібно. Зате, пристрасть не згасала, адже бачитися доводилося не так часто, як хотілося б. Через це, після шести місяців побачень, я зробив пропозицію, – вона погодилася.
Нещодавно, перед самим весіллям, я з коханою зустрілися із нашими батьками, які також отримали можливість повноцінно познайомитися між собою. Матір Софії раптово заявила, що буде жити з нами. Ви б бачили мої очі! Я, який уже понад 7 років живу сам, повинен дотримуватися традицій іншої родини, в якій матір залишається поряд із дочкою! Виявляється, саме з цієї причини, Софія відмовила мені раніше з’їхатися.
Зараз наше весілля відклалося на невизначений термін, оскільки ми так і не дійшли висновку щодо спільного проживання. Відчуваю себе дуже погано: з одного боку я міг би піти на поступки майбутній дружині та матері моїх дітей, а з іншого – не хочу утискати власне життя! Навіть не знаю, як так трапилося, що під час розмов ми ні разу не обговорили цю тему, а тепер виникли непорозуміння перед самим розписом.
Я дуже її кохаю, як вважаєте, варто погодитися на умови Софії чи відстоювати й надалі свою позицію?
