У мене були дуже суворі батьки. З самого дитинства було багато заборон, які доводилося беззаперечно виконувати. Наприклад, лягати спати я повинна була строго до 11 години вечора, гуляти лише до 8 (навіть, коли мені було уже 18 років), телефон на ніч забирався батьком. Про фарбування волосся чи тату взагалі не було мови. Ніяких побачень із хлопцями та ночівлі у подружок.
Як ви розумієте, у таких умов важко було проживати і з-під тишка у 16 років зробила тату на нозі, потім пофарбувала волосся у рожевий. Ох і крику від матері я почула! А у 19 вирішила, що пора вилітати із сімейного гнізда. Бувши фінансово незалежною, адже працювала з 18, мені пощастило орендувати невелику квартиру навпіл із подругою, котра приїхала з іншого міста та навчалися зі мною в одному університеті (який до речі мені також обрали батьки, як і, власне, спеціальність – право).
Повідомити про свої плани було дуже лячно, оскільки реакція, особливо батька, могла бути дуже непередбачуваною. Та вже, одного вечора, наважившись, я розказала про переїзд. На моє здивування, матір погодилася, що я уже доросла і можу самостійно вирішувати, де проживати.
Не втрачаючи ні дня, я зібрала речі та переїхала до подруги. Всередині відчувалися справжня свобода, тепер не потрібно бігти додому із вечірки, адже батьки будуть сердиті. Зможу обідати, переглядаючи фільм та, навіть, ходити на побачення із хлопцями! А романтичних стосунків, знаєте, уже й хотілося.
Ми продовжували з батьками спілкуватися телефоном, іноді я приїжджала до них у «гості», хоч ключі від квартири все ще залишилася у мене і кімната моя стояла порожня. Одного дня, від переїзду пройшло менш як місяць, мені терміново знадобилася книга з юриспруденції, яку, поспішаючи, я залишила у рідному домі.
Знаючи, що можу спокійно під’їхати та забрати її, я подалася у батьківську квартиру. Там на мене очікував справжній шок! Ключ не підходив! Батько одразу після мого переїзду змінив усі замки і навіть нічого про це не сказав.
Шокована побаченим, я з тремтячими руками телефонувати матері. Вона сказала, що все справедливо,– мені ж хотілося жити окремо, мати свободу та бути незалежною, ось і не потрібно їздити туди-сюди, їхній дім відтепер для мене закритий, можна приходити як гостя, з попередженням.
У той момент мої очі налилися сльозами. Такого розпачу давно не доводилося переживати. «Люблячі» батьки ось так вигнали мене з домівки. Отже, або я вільна, але без власного даху над головою, або під контролем, зате у рідних стінах квартири. Робити було нічого, тож я пішла.
Від тих подій прийшло трохи менш як рік. За весь час я ні разу не підняла трубки від батьків, і сама не телефонувала. Наш зв’язок повністю розірваний. Не знаю, чи правильно я вчинила, зате також справедливо, як вони і навчили.