У школі я дуже добре вчилася. В мене були хороші відносини з однокласниками, тай взагалі наш клас був дуже дружнім. А все завдяки нашому класному керівнику, Анатолію Івановичу. Він завжди стрався нам все пояснювати, ніколи не кричав, і навіть наказував наших хлопців з класу якимось дивовижним способом, що після того, всі були слухняними і зразковими учнями. Всі вчителі, колеги Анатолія Івановича, дивувалися звідки в нього такий талант. А щоб бути справжнім вчителем дійсно потрібен талант і неябияка праця.
Щоб насправді відчути все задоволення від цієї професії. Якось пройшло двадцять років після нашої останньої зустрічі з однокласниками, декого вже взагалі немає, дехто виїхав жити в іншу країну. Тому ми вирішили по можливості всіх зібрати. І найголовнішого гостя нашого свята теж вирішили запросити, це був наш Анатолій Іванович. Він, правда, прийти не зміг, бо лежав на той час у лікарні. Тому вирішили його відвідати. Зібралися всі, хто і обіцяв, ми купили різних фруктів, йогуртів, всякої смакоти нашому улюбленому вчителю і пішли провідувати його. Він дуже зрадів, коли побачив наш клас. Тішився, як маленька дитина, ми всі згадували шкільні роки. Ми відкрили пляшку вина, нарізали фруктів і розмовляли . Вино налили усім у пластикові стаканчики, а одна наша однокласниця витягнула з сумки свій бокал і сказала, що з цієї дешевої посуди, пити не буде.
Вчитель нам сказав, бачите приклад того, що людина явно хоче показати, яка вона в соціумі кожен вибирає сам, як його бачать інші, так і ми. Але немає жодної різниці з якого бокала ми п’ємо головне, щоб напій там був відповідної якості, так і з людьми, ми не знаємо, яка людина всередині, але зовні можемо давати їй похвалу, а це виявиться зовсім не так.
