25 років тому я виїхала до Сполучених Штатів. Тоді був дуже важкuй час, тому всі тікали куди тільки могли, аби якомога далі від СНД, бо там щастя не було…Мені вдалось тоді полетіти, але про свій вибір я не шк0дую, тут, в США — зовсім інакший рівень життя. В цій країні я зустріла своє кохання, народuла двох доньок. З чоловіком ми розійшлися декілька років назад, але залишились в хороших дружніх стосунках. Я була задоволена життям в Америці. Але туга за рідним домом мене все ж деколи заставала…І от, в 50 років я вирішила повернутись назад.
Місто дуже змінилось з того часу…Я навіть не впізнала його спочатку. На мене одразу нахлинули спогади дитинства. Я пам’ятаю кожний провулочок, кожну галявинку. По дорозі до рідної домівки я побачила свій університет, школу, садочок у який я колись ходила…
Нарешті дійшла до дому. В ньому давно вже ніхто не жив. Мама померла ще коли я була зовсім маленькою, тому я виховувалась дідусем. Він був дуже добрим та життєрадісним. Коли мені було двадцять — його не стало…Тому мене й більше нічого не тримало тут.
Будинок був дуже занедбаний…Навкруги розрослося багато бур’яну. Здалека навіть не видно було, що там є будиночок. Хвіртка була така ж як і раніше…Від дому повіяло теплом.
Відчинити вхідні двері було важкувато, здавалось, вони приросли до будинку. Коли я зайшла в дім, то ледь не заплакала. Все було таким знайомим і рідним. Мені здалося, що тут жила моя душа, поки я була в США…На стіні висіли картини дідуся. Трохи далі — фотографії нашої родини. З усіх них живою залишилась лише я, і це було дуже сумно — моїх рідних людей давно вже не має…
Ще трохи побула в будинку і вийшла на подвір’я — там мене чекала моя улюблена старенька гойдалка. За спиною почула якийсь шорох — то була Тамара, моя подруга дитинства.
– Оленка, ти? А я то думаю, хто ж це вештається по подвір’ї.
– Я, Томка…Скільки років минуло, а ти все така ж…
– Ой, всі ми постарішали…А ти що це, вирішила жити тут?
Питання подруги поставило мене в глухий кут. Взагалі я просто прийшла подивитись на дім дідуся, жити тут не було в моїх планах. Я хотіла продати цей дім і купити однокімнатну квартиру ближче до центру міста…Але тепер задумалась.
Виглядав він дуже занедбаним, але все ж можна полагодити! Ну не можу я так просто позбутись від місця, де минуло все моє дитинство…Це була пам’ять про мого дідуся, він би дуже образився, якби я продала його дім, адже кожне деревце було посаджено його руками…
Я одразу ж подзвонила донькам і розповіла про те, що я залишаюсь жити у своєму домі…Діти обіцяли приїхати в гості, як тільки зможуть.
