Березневий ранок. Я повертався додому з нічного чергування, і мріяв швидше стати під гарячий душ, випити каву, обійняти Бродського (мого собаку кавалера кінг-чарльз спаніеля). Біля самого входу, я почув, що щось шурхотить біля смітника у дворі.
Здивувовано обернувся та побачив дівчинку десь п’яти років. Вона стояла поряд з контейнером, і тримала за ніжку ляльку, неохайну та стару.
«Боже, що ця дитина робить в таку рань на вулиці», – подумалось мені.
Я підійшов ближче до дівчинки, побачив, що вона стоїть в одному платтячку та дірявих черевичках.
– Де твоя мама, крихітко? – поцікавився у дівчинки. Дитина хлюпнула носиком, і почала рюмсати. Я збентежено дивився на неї, і гадки не мав, що далі робити. Двір був пустий. Я прийняв рішення забрати до себе дитину.
Я вмив обличчя дівчинки, переодягнув у свій махровий халат.
– Як твоє і’мя зірочка? – запитав я у неї. Дитинка пильно дивилась мені в очі.
– Соломія, можно Монька – відповіла дівчина.
Я нагодував Соломію сніданком, і поклав відпочити. Бродський підійшов до неї, обнюхав, і заскочив у ліжко. Я помітив безліч подряпин та дрібних гематом на ніжках дівчини, плаття було брудне і діряве. Було видно, що дитина з неблагополучної сім’ї.
Ближче до полудня, я зателефонував в поліцію, і розказав про свою враннішню знахідку. Через сорок хвилин прийшов черговий поліцейський, і я дав свідчення. Потім повідомили в ювенальну превенцію, почали чекати на них.
Соломійка була задрімала, та вже прокинулась. Побачивши поліцейського, вона заридала і потягнулася до мене на руки. Я притиснув дитинку до себе,і відчув як вона тремтить, і помітив, що мала якась дуже гаряча, і попросив поліціянта викликати ще й швидку.
Лікарі та ювенальщики приїхали одночасно, медичка огледіла Соломію, і сказала, що дівчинку теба негайно госпіталізувати. Вона припускає, що це менінгіт.
Я загорнув дитину в ковдру, і підвів до фельдшера. Соломійка схопила мене за руку, і почала плакати, благала не віддавати її.
У мене серце розривалося від жалю. Сльози душили мене, і я пообііцяв дитині, знайти її в лікарні. Коли все закінчилось, мене огорнув сум та самотність. Вийшовши на балкон, я запалив цигарку. Не вкладалося в голові, чому мені, молодому і здоровому мужику, Господь не дав нащадків, а хтось ставиться до дітей, як до непотріба.
Повернувшись в кімнату я побачив брудні речі та ляльку Соломійки. Все це без жалю відправилося на смітник. Я одягнувся і ми з Бродським пішли на шопінг. Потрібно було купити Соломії трохи одягу, іграшку, щось поїсти та деякі ліки.
Соломію оформили в нейрохірургію, лежить там вона і навіть оченятка не відкриває. Всі діти були з мамами, і тільки вона була одна.
– Дядя Толю! Ти прийшов до мене! – ледь-ледь вимовила крихітка, але навіть поворухнутися не змогла. Я дістав з пакеті нову ляльку, йогурт, банани, новий чистий одяг. На її обличчі з’явилась слабенька посмішка. Вона попила трохи соку і знесилена тримала мене за руку, ніби н не відпускаючи.
Я провідував дівчинку кожного дня. Монька терпляче чекала, і завжди питала медсестер , чи бува не пропустила вона мене, коли дрімала. Батька її знайшли майже одразу. Йому 35 роки і він наркозалежний, збирався здавати її в дитбудинок.
Якось, зайшовши в Соломійкину палату, я побачив, що її ліжко порожнє. Заглянувши в ординаторську, я спитав лікаря, де дитина.
– Та заспокойтесь, шановний, Соломія пішла на поправку, і її перевели поки що до притулку, – відповів нейрохірург, і поспішив до маніпуляційної. Я залишив смаколики іншій дитині, і засмучено поїхав на чергування.
Минуло три тижні, а я не забув свою знахідку, постійно пригадував Соломію-Моньку. Випадково зустрівши того поліцейського, що приїжджав до мене, я наважився спитати:
– Вітаю, а вам щось відомо про Соломію? Як вона, де вона? – від хвилювання голос тремтів.
– Здравствуйте, Анатолію. Я знаю, що у дівчинки все добре. Та ви й самі можете в цьому переконатися, завідувачка притулку, де перебуває Соломія, завжди охоче іде на контакт. Гадаю,вона не буде не вас прийняти, – на тому і розійшлися.
Я побіг до найближчого супермаркету, накупив Соломійці смаколиків та книжечку. Через годину, я вже був в приймальні завідувачки.
Секретар запросила мене до кабінету. Зоя Костянтинівна, виявилась напрочуд люб’язною жінкою. Воня щиро подякувала мені за небайдужість, і дозволила допомагати Соломії.
А якщо я захочу забирати дівчинку на вихідні та свята, то потрібно буде написати розписку.
– Дядя Толю, ти? Ти памятаєшь мене? – крихітка сором’язливо підійшла до мене.
– А де Бродський? Я зможу погуляти з ним, – попрохала мене Соломія, і в її оченятка з’явилася надія.
– Не переймайся так, дитинко, вже завтра вихідний, і ми відвідаємо Бродського, – відповів я.- Я не хочу бути лише гостею, я хочу жити з вами, – Монька захлюпала носом і сіла на підлогу.
Промайнуло 11 років. Ввечері у моєї донечки урочистість – випуск з 11 класу. Соломія моя гордість, моя надія, окраса мого життя. Вона закінчила школу з відзнакою, і має грандіозні мрії на майбутнє.
Нам не просто було всі ці роки. Я гадав, що не витримаю судові процеси, осуд родичів, плітки сусідів, нерозуміння колег, але завдяки підтримці Зої Костянтинівні, я зміг.
З тієї миті моє життя змінилося, у мене з’явилася родина: я, Соломія і собака Бродський. Ми самі щасливі і дружні.
Вони і зараз дрімають разом, старенький Бродський і моя люба Монька. Вони полюбили один одного раз і назавжди. Я твердо впевнений: “Для щастя не потрібно золота та багатства. Це все пусте. Головне бути разом з рідними людьми!»
