У 20 років завдяки програмі з обміну студентами я відправився на стажування до Японії. Там познайомився із багатьма людьми, які допомагали мені побороти мовний бар’єр. Однак одна дівчина приклала для цього максимум зусиль.
Разом із Мацуко ми проводили багато часу. Дівчина вивчала слов’янку культуру та історію, паралельно і російську мову. Тож я став навчати її, а вона мене. Так пройшов цілий рік. Я зрозумів, що закохався. Признатися було важко, однак все ж це зробив. Мацуко відповіла взаємністю. Тож, не довго думаючи, я запропонував їй продовжити наші стосунки, а ще через рік, після закінчення університету – одружитися.
Повідомивши про свій намір рідних, довело вислухати багато критики. Матір взагалі була категорично проти мого весілля із іноземкою, а то онуки не матимуть чисто українську національність. Тим більше я у неї єдиний син, втрачати мене їй найменше хотілося.
Стосунки із Мацуко я не розірвав. Ми завжди були на дзвінку, прилітали один до одного на канікулах. Уже через рік, як і обіцяв, придбав обручку та вирушив на зустріч із коханою. Ця дорога виявилася для мене найважчою, час тягнувся неймовірно повільно.
Рідним довело змиритися із моїм рішенням. Пройшло уже декілька років, я з Мацуко щасливі та одружені, живемо у місті Осака та виховуємо 2-річну Каорі, яка успадкувала найкращі риси властиві обом країнам.
