У 19 років брат працював старшим вожатим в літньому оздоровчому таборі на морі.
Посада відповідальна і цікава одночасно: організовувати та проводити конкурси, свята, дискотеки. Гуртувати дітей та педколектив.
Після школи, на канікулах, я бовкався без діла. Брат порадив мені поїхати з ним, та я і не заперечував.
Перша половина зміни минула без особливостей. Діти були чудові, вихователі та вожаті були дружні та завзяті. А от з завгоспом, якось діла не було.
Це був кремезний мужик 50 років, з лисою головою, чорними гострими очима і такими ж чорними вусами. Звали його Захарій Петрович. Він одразу не злюбив мого брата Євгена.
Прискіпувався до всього: то не вчасно здав спортивний інвентар, то не запросив на свято бути суддєю, то погано слідкує за музичним обладнанням. Євген досвічений вожатий, але прискіплюватися до нього Захарій Петрович не припиняв. Від його холодного і злого погляду ставало не по собі. Багато хто тримався подалі від нього і в суперечки не вступав.
Днів через п’ять брату стало погано. Пішла носом кров, заболіла голова. Це трапилося перед вечірньою програмою. Ми визвали медсестру.
– Та все минеться, – відмахнувся брат. – Напевно від перевтоми та жари. Підключи поки апаратуру, я трохи полежу.
Підключаючи мікрофони, я побачив під столом, за яким працював Євген, чорне пір’я перев’язане чорними ж нитками.
– Жека, дивись, що за дурня? Що це? Тут же наче прибирають.
– Та то може діти загубили? – Він не мав часу розбиратися.- Викинь та й все.
Вночі, після відбою, ми розповіли про це дівчатам-вожатим.
– Та тю, Ви що, не чули, що про Захарія Петровича розповідають! – дружно мовили дівчата.
– Відьмак, – наводила вона страх. – Через нього минулого літа двоє старших вожатих звільнилось. Женьок йому головну роль на святі не дав, ось він і ворожить.
Поговорили і спати пішли. Але, як то кажуть, зерно посіяне.
За наступний день нічого підозрілого не відбулося. Після відбою, ми залишилися писати плейлист на завтра, і вже під ранок Женька заглянув під стіл.
Чорне пір’я з нитками було на місці. Та що ж за чортівня! Знов викинули, а після сніданка розповіли іншим.
Дівчати, звісно, перелякалися.
– Та досить, дівчата, – сказав Євген. – Якщо ще раз я знайду щось подібне, то віднесу цю знахідку до начальника табора.
Сказав, як відрізав.
Наступного вечора було штормове попередження. Страшний вітер, на морі величезні хвилі, несамовита гроза.
Захарій Петрович заклопотано бігав по території табору. Виглядав дивно. Волосся зкуйовджене, очі на викаті, обличчя перекошене. Щось кричить, метушится, заламує руки. Вперше йому не до зауважень.
Коли негода стихла, ми пішли робити оголошення по гучному зв’язку. Заглянули під стіл – чорне пір’я.
Жека загорнув його в ганчірку, пішов до начальника.
Начальник не перебивав, слухав уважно і чомусь не дивувався.
– Ну добре, молодець. А тепер покажи, що там ти приніс.
Уважно роздивившись, він виніс пір’я на вулицю та підпалив його. Попіл закопав під деревом. При цьому він промовляв молитву.
На душі враз стало спокійно і ми розійшлися.
Наступного ранку ми прийшли на стадіон. Пусто, всі на морі. Рушили туди, на звук дитячий голосів.
– Доброго ранку, Женька! Доброго ранку, Ілля! – привіталась вожата Надійка, – а ви вже чули новину?
Захарій Петрович поїхав в Генічеськ за документами і потрапив під машину. «Швидка» забрала.
І більше про нього не було жодних новин.