Я недавно стала бабусею. Нарешті дочекаласяя того щастя. Син в мене вже в старшому віці. Йому сорок два. А його дружині тридцять вісім. Хоч і вже подружжя не молоде, проте як вони хотіли цю дитину, вони десять років лікувалися, втрачали надію в якийсь момент, потім знову починали все заново. І нарешті Бог допоміг їм у їхніх починаннях. Інколи, щоб щось отримати те, що хочеш потрібно справді цього хотіти і наполегливо йти до своєї мети. Як мій Роман з Христиною, так звали мого сина і невістку.
Я теж дуже зраділа народженню внука. В Христини роди пройшли успішно, але вона змушена лежати ще поки на підтримці у лікарні. А зараз самі знаєте який період, карантин, ми вирішили, що малюка Роман забере швидше з роддому, щоб тільки не захворів. Христинка не годувала груддю свою крихітку, чомусь в неї не було молока, тому лікар відпустив внука з сином додому.
Перший день синові було дуже важко з новонародженим синочком, тому Роман попросив мене про допомогу. Я жила в селі, а мої рідні у місті.
Тому, одразу ж після того, як син попросив мене приїхати, я примчалася першим же поїздом.
Внучка назвали Назар. Таке красиве ім’я. Мені дуже сподобався вибір цього імені для мого внука. Я сиділа з Назарком декілька днів. Поки Христина лежала в лікарні. Внучок ріс на очах, я вже забула як доглядала за своїм Ромчиком, але, як то кажуть, руки самі все згадали.
Ми гуляли часто на свіжому повітрі, спав Назарко дуже добре і часто, тому я мало втомлювалася. Син почав ходити на роботу, відвідував дружину кожного дня. А я продовжувала сидіти і доглядати Назарка.
Ось і настав день, коли Христину виписали з лікарні. Маленький наш хлопчик, наче відчував, що мама невдовзі буде з ним. Так сміявся в цей день і зовсім не плакав .
Роман забрав дружину з лікарні. Вона була дуже рада, що нарешті повернулася додому і буде проводити час з своїм малюком.
Я розуміла, що моя місія виконана і я їду додому. Квитків на поїзд в той день не було, тому я купила квиток на автовокзалі і поїхала автобусом в село.
В автобусі вільних місць не було, тому я була змушена майже всю дорогу стояти. Як тільки звільнилося місце, я подумала, нарешті хоч трохи присяду, а то ноги так розболілися, не той вже вік у мене, не можу так довго стояти. Але на це місце сів мужчина, років тридцяти. Люди почали робити йому зауваження чому він не поступився місцем пенсіонерці, тобто мені. Мужчина почав обурюватися і сказав: -Де тут написано чиє це місце, куди хочу туди й сідаю. Почав обзивати того мужчину, який за мене заступився. Вони ледь не побилися в тому автобусі. Але я всеодно всю дорогу простояла, не розумію, чому наші люди такі жорстокі, мені і справді важко було стояти. Ну нічого, я на його місці вже точно не буду, а от він на моє ще прийде і побачить, як це коли до тебе відносяться без поваги.