Кожного разу казала, що буду менше думати про когось, а більше уваги приділяти собі. А ось і моя історія, яка трапилася нещодавно, вона пов’язана із відносинами мого улюбленого синочка. За життя з чоловіком, його звали Артем, ми встигли народити двоє дітей, вибудувати прекрасну хату, купити дві машини, одну з яких віддали синові. І ще якось так вийшло, що й наскладали на квартиру. Але її довелося продати, бо мій коханий дуже хвОрів останні роки. Йому треба було зробити сkладну операцію, а грошей відкладених у нас було мало, що я, що мій Артемко, були вже на пенсії. Тому і залишилися ми без улюбленого житла, щоб хоча б якимось чином врятувати життя чоловіку. Але, на жаль, одне оперативне втручання відбулося без ускладнень, а після іншого, мій Темко, я так його ласкаво називала інколи, не витримав і відійшов у вічність. Цього не очікував ніхто. Так 8ажко тоді було, сама на старості літ залишатися я зовсім не хотіла, тому й так складно все.
Але згодом цей пригнічений стан пройшов, трохи заспокоїлася, діти ще мене утішали, казали:- Мамо, та все пройде, ми подаруємо тобі внуків і все буде добре, будеш мати на старості чим зайнятися. Я повірила у ці слова синочків. Адже й дійсно, життя продовжувалося, треба було думати ще про молодшого сина, бо старший уже одружився і мав свою сім’ю. А Михайлик, молодшенький, жив зі мною. Степанко, так звали старшого синулю, влаштувався добре, живе зі своєю дружиною на квартирі, яку купили її батьки, ми з покійним чоловіком, як я вже казала, віддали йому авто. Нещодавно, Лідочка, так звали мою невістку, народила первістка. Артемком назвали, так як і дудуся. Вони виховували дитину, працювали, одним словом, все було чудово. А от Михасик навчався в університеті, закінчував саме останній курс. Здобував професію юриста. Він завжди мріяв стати хорошим адвокатом, любив захищати людей. З дому нікуди не хотів йти жити окремо, тому ми мешкали вдвох.
І одного разу я була приголомшена його вчинком. Якось посмажила сину млинці. Він почав прискіпуватися до мене, мовляв, чому так мало цукру, а колір якийсь не зрозумілий. Я була здивована, завжди все підходило, а тепер чомусь ні. Якось на наступний ранок, встала і почула дорікання у свою сторону:- Ти що, не могла поприбирати під моїм ліжком. Я собі подумала, та ну його, він вже в мене дорослий, нехай тепер готує сам їсти й прибирає також, якщо я йому не підходжу. Вирішила нічого взагалі не чіпати і не готувати їжу синочкові й подавати, як у ресторані. Нехай трохи одумається й попросить вибачення, адже й справді стараюся, він не цінує, а тепер буду думати трохи про себе.
