«Він такий невдаха!» – кричали діти навколо до хлопчика, який самотньо сидів під час того, як інші вихованці дитячого садочка гралися та веселилися. Я прийшла забирати свою дитину додому, коли побачила ту картину.
Мала дитина виглядала зовсім неблагополучною: порване взуття, кофтинка із плямами, волосся зовсім неохайне. Складалося таке враження, що батьки зовсім не доглядали за своїм сином. Через такий вигляд та замкнутість, з ним не то, що не хотів ніхто спілкуватися, але й всіляко знущалися. Це ж діти, а вони, як відомо, дуже жорстокі. Чомусь мені не вдалося просто пройти мимо цього. Стояла та спостерігала, не могла відвести погляд. Скільки болю та образи відчувалося.
І тут раптом, інших хлопчик вирішив підійти до самотньої дитини, тримаючи щось у руках. Вмить очі другого наповнилися злістю, він підняв горстку землі та вже приготувався відбиватися від потенційного кривдника. Я й справді подумала, що зараз буде бійка.
Однак трапилося все зовсім по-іншому. У руках хлопчик ніс цукерку. Простягнувши її, він щиро посміхнувся. О це так неочікуваність! Я не могла більше стояти там, адже моя донечка мене уже зачекалася і гукала з вікна дитячого садка. Довелося піти, так і не дізнавшись у той день, чим закінчиться історія.
Я думала про те ще цілий вечір. Наступного дня, як завжди пішла забирати доню додому. І тут побачила тих двох хлопчаків, які весело гралися у пісочниці. Треба ж таке, вони змогли потоваришувати, а потрібно було лише проявити акт доброти. Тепер я спокійна за того маленького хлопчину, думаю, у нього з’явився справжній друг.
