” Я завагітніла у двадцять років. Тоді була ще юною студенткою…Скільки перспектив, але ж я закохалась як маленька дівчинка і вірила в це кохання, навіть не розуміючи, що то за людина. Василь 3радuв мені з моєю найкращою подругою, як він тільки міг так зі мною вчинити.
Батьків у мене не було — всі свої дитячі роки я провела в інтернаті. Коли зустріла Василя то подумала, що саме з ним я створю щасливу родину, про яку так довго мріяла, але не судилося цьому бути…Василь — зрадник, який не заслуговує на щастя.
Робити аборт я не стала…Занадто пізно, та я б і не наважилась ніколи. Найбільше я переживала за долю своєї майбутньої дитини — що я їй зможу дати? Мене навіть з університету вигнали…Роботи ніякої не було, підтримки також…
Всю свою вагітність я провела в злиднях — ніхто не хотів працевлаштовувати вагітну жінку. Якщо ще на перших місяцях я приховувала, що чекаю дитину, то згодом це було зробити не можливо…
Народила я ранньою весною…Це була дівчинка. Я довго думала, як краще б вчинити…Тому вирішила залишити немовля в пологовому будинку. Таким малюкам швидко знайдуть нову родину, а я не зможу дати своїй дитині те, що вона заслуговує.
Тому одразу ж написала відмову від дівчинки. Серце кров’ю обливалося тоді, але мусила — заради неї.” – розповідає 45-річна жінка.
Оксана тепер назавжди запам’ятає цю дату, коли на світ з’явилася її дівчинка. Що робити далі вона не знала…Але тепер вона могла себе реалізувати — без дитини це було б краще зробити.
Зібравши всі свої сили вона мусила йти вперед. Скільки болю пережила двадцятирічна дівчинка — просто важко уявити. Смерть мами в п’ять років, дитячий будинок, де з неї постійно знущались…Зраду коханого хлопця, з яким вона планувала створити родину. І найбільше горе для неї — прощання з донькою. Оксана розуміла, що більше ніколи не побачить цю дівчинку…
З того часу минуло двадцять п’ять років. Зараз Оксана успішна жінка — працює директором в одній компанії. Їй було важко цього досягти…Вона повернулась до навчання і з новими силами почала працювати…За весь цей час вона так і не збудувала своєї родини. Її мучила совість — якщо вона залишила дівчинку, то яка з неї матір?
Проте знайшовся чоловік, який її дійсно покохав…Але народжувати Оксана більше не хотіла, і він її розумів та підтримував.
Одного разу Оксані зателефонував невідомий номер. Жінка підняла слухавку і почула приємний дівочий голос. Дівчина представилась Марією і запропонувала Оксані зустрітися. Жінка думала, що це ділова зустріч, тому погодилась. Зустріч запланували в кафе.
Коли Оксана прийшла, то Марія вже сиділа за столиком, очікуючи на жінку. Вона привіталась і сіла за столик.
– Оксана Михайлівно, я не ваш діловий партнер…Я хочу сказати вам дещо важливіше, — почала розмову Марія.
– Я здогадалась, на ділового партнера Ви не схожі — занадто молода — приємно відповіла їй Оксана, вона довго дивилась на дівчину і їй здавалось, що вона знає її.
– Розумієте…Можливо ви моя матір, але я не впевнена.
Оксана впала в ступор…Невже через скільки років її донька знайшлася? Як виявилось, Марія дійсно була донькою Оксани. Батьки лише нещодавно розповіли їй, що дівчину залишила в пологовому жінка, і її ім’я було вказано на листі-відмові…
