Олександру виповнилося 45. Такий вік, що мав би гордитися своїми досягненнями. Натомість, жив уже 15 років в орендованій однокімнатній квартирі та ще й з 2 дітьми. Жив з почуттям провини, що дітям не може забезпечити гідне майбутнє. Сам Сашко працював на СТО, а дружина, – продавцем. Відкладати на власне житло вдавалося вкрай рідко.
Сашко мав постійного клієнта, який уже біля 8 років ремонтував у нього москвича. А ремонт це авто вимагало майже щомісяця. Петро Валентинович, очікуючи результату ремонту, ділився історіями життя на пенсії, а Сашко скаржився на свою недолю. Так і здружилися. Часто навіть свята зустрічали разом.
Та якось Петро Валентинович зник. Не прийшов на СТО, як домовлялися раніше, не відповідав вже 2 дні на телефонні дзвінки. Розхвильований Сашко взяв відгул і помчав до друга. Стоячи під дверима Сашко чув, як розривався в квартирі мобільний телефон дідуся. Він гамселив в двері більше години і, коли не отримав відповіді, згарячу вибив хиткі вхідні двері. Як він і боявся, Петро Валентинович уже не дихав.
Поховала старого не рідна йому сім’я. І, як нагороду, Сашко побачив в заповіті дідуся власне ім’я! Щастю не було меж. Через декілька місяців перебрався з родиною в квартиру покійного друга.
Не було спокою Сашку лише через москвича. В заповіті Петро Валентинович його не згадав. Сашко його вже і відремонтував, хотів ще узаконити.
Та через 7 місяців по смерті старого, в двері постукав чоловік і представився сином Петра Валентиновича. Обізвав Сашка і його сім’ю шахраями і сказав, що повернеться з поліцією.
Майже так і сталося. Не пройшло і року, як працівники правоохоронних органів з постановою суду в якій йшлося про не дійсніть заповіту, виселяли Сашка і його сім’ю з квартири старого. Мовляв, Петро Валентинович колись мав психічні розлади і числився на обліку в лікувальній установі.
Ось так і завершилося диво, про яке так мріяв Олександр. Довелося заново шукати орендоване житло.
