Я живу з чоловіком у селі. У нас своє велике господарство. Ми маємо свої теплиці, вирощуємо там фрукти і овочі. Таким чином і заробляємо на життя. Щоправда, своїх дітей у нас з Ярославом не було, хоча ми дуже мріяли про це. Проте в моїй сім’ї, де я виросла і народилася, було багато дітей, нас було троє. Мій брат, я і сестра. Жили ми трохи бідно, адже моїм батькам було важко виховувати нас трох, кожному щось потрібно. Треба було нас і виховати, і одягнути, і за навчання заплатити і весілля зробити. Тому я знаю, що таке заробляти власні гроші і яким чином і шляхом вони приходять до людини. Я вмію і з вдячністю можу сказати це своїм батькам, що навчили мене виживати в цьому світі. Мій брат також виріс успішним бізнесменом, у нього власна фірма по виробництву красивих парфумів. А от сестра моя загинула, вже п’ять років тому автокатастрофі. Ми дуже всі переживали з цього приводу, щоразу з братом утішали наших батьків, казали їм, що ви ще маєте заради кого жити, тим більше внуки вже є. У мого брата прекрасна сім’я, двоє синів, красуня дружина. Батьки все ж таки змирилися з цією страшною втратою, і почали жити дальше. Допомагали моєму Сергієві, так називався брат, виховувати двох синів. Мама з татом часто приїжджала до Сергія в гості, інколи могла залишитися на декілька днів, бо брат з дружиною завжди зайняті.
І от одного разу, мама захворіла і не могла посидіти з хлопцями, батько повинен був залишитися з мамою, доглядати за нею, бо вони все ж таки вже не молоді.
Тому бачу якось телефонує до мене мій братик і каже: -Алінко, в мене таке прекрасне ім’я, дуже вдячна батькам, що мене так назвали, посидь, будь ласка, з моїми дітками, якщо можеш, я з Валентиною повинен їхати на декілька днів у відрядження по роботі, дітей взагалі немає з ким залишити. Мама хвора, тато повинен її доглядати.
Я відповідаю йому: – Добре, Сергію, посиджу з радістю.
В нас якраз був час збору урожаю у теплицях, ми, щоправда, з чоловіком мали дуже багато роботи, але братові я не могла відмовити.
На наступний день Сергій привіз дітей. Я завжди раділа, коли бачила їх, адже своїх нам Бог не дав з чоловіком, тому діти для нас велике щастя.
Борис і Матвій, так називалися сини мого брата, охайні і чемні діти, тільки інколи бешкетуюють, ну так, в принципі, як і всі діти їхнього віку. Борису було вісім років, а Матвію девять.
Я зварила обід, нагодувала малих і пішла займатися своїми справами. Хлопчики підійшли до мене і сказали , що їм скучно. Ну я розумію, в нас село таких розваг як у місті немає. І тут в мою голову прийшла геніальна ідея. Я придумала, нібито ми поділимося на команди – Борис буде зі мною, а Матвій з моїм чоловіком і будемо збирати недавно вирощені овочі– огірки. Хто більше назбирає, той буде мати більше грошей. Адже до нас по урожай приїжджають і закупляють. Хлопцям сподобалася моя ідея.
Ми почали нашу так звану гру. Прийшов вечір, я вклала хлопців спати і погодувала. Зранку ми встали поснідали і пішли продовжувати наші змагання. Але виникла одна проблема, мій чоловік Петро немав на одній руці двох пальців, йому ампутували ще в дитинстві, тому він носив протез. Але на ніч знімав його. А зранку ніяк не міг знайти. Де ми тільки не шукали, але протезу не було. Ми пішли продовжувати змагання. Звичайно, Матвій з чоловік назбирав менше овочів, ніж я з Борисом. Тому ми заробили більше грошей. Наступив обід, ми сіли до столу, а Бориса все нема і нема. Де дівся хлопчик, а він сидів на вулиці і плакав. Ми запитали його чому ти плачеш, він відповів, що це він заховав протез , щоб виграти наші змагання. Я, як тітка, пояснила своєму племіннику, що так робити не можна, адже неправдою і підлими вчинками не досягнеш нічого. Окрім, позору і втрати власної гідності. Борис, я надіюся зрозумів мене і в подальшому житті так вчиняти не буде і все в нього буде добре.
