Живемо ми з чоловіком у селі. В нас будинок гарний, доглядутий. Чоловік дуже старається, для того, щоб все виглядало красиво, і траву вчасно покосить, і клумби мені допоможе прополоти. І паркан новою фарбою кожного року малює, щоб мав свіжий вигляд. Одним словом, в селі нам подобається, єдине, що треба постійно за всім доглядати. До того, як ми купили цей будинок, то жили в квартирі. Звичайно, що у квартирі все ж зручніше, і роботи менше, прибрав, їсти наготував, тай все, більше турбот ніяких. Але, ми з Євгеном, так звали мого чоловіка, чомусь завжди хотіли мати своє подвір’я, свою територію, город. От, і наша мрія здійснилася, тепер, у нас є свій власний дім. І, живемо ми на свіжому повітрі, до речі. Недалеко біля нас, є ліс, природа. Ми часто ходимо збирати різні лісові ягоди та гриби. Одного року, їх було так багато, що ми, ще й встинули продати трохи грибів і заробити на цьому гроші. Якщо б, тим постійно займатися, то можна мати непоганий дохід. Але, в нас так не виходить, робота головніше. Тай збираємо, ми тільки тоді, коли отримуємо відпустку.
Одного разу, ми з Євгеном, пішли до лісу, а там, так багато лісових ягід, ми не знали, що з ними робити . Назбирали два, великих відра. Я, вже от думала, компот зроблю або ж варення. І всеодно, залишалося багато. Біля нас жив сусід, старенький дідусь. Він жив з сином і невісткою та їхніми двома дітьми. Відколи ми, заселилися в будинок, дідусь дуже добре до нас відносився з чоловіком. І поради різні давав, до речі, все що він радив, було дійсно правильно і повчально. Я собі подумала, дідусь старенький, Анатолій Григорович, його звали, йому потрібні, напевне ж, вітаміни. Тай тиск, у нього періодами скаче, так що, він по декілька днів з дому не виходить. Тож вирішила, віднести трохи ягідок, старенькому.
Зайшла до нього на подвір’я, там був шум, гралися діти. А, Анатолій Григорович, сидів на кухні і переглядав свіжі новини. Я привіталася, вгостила його ягідками. Він, безмежно був мені вдячний і так ці ягоди почав швидко їсти, виглядало ніби він був голодний. Мені таке не сподобалося. Я подумала, може це син Анатолія Григоровича, голодом вирішив заморити. Якось, після того випадку, мені було не спокійно. Одного разу, я побачила як син і невістка з дітьми, обідають у себе на подвір’ї, в альтанці. А дідуся поряд з ними немає. Я так і зрозуміла, що вони його просто не годують, не кличуть за стіл, не пропонують нічого. Я вирішила взяти з собою трохи макарону і котлет, яких я напекла на обід, для своєї сім’ї. І пішла до Анатолія Григоровича.
Він був радий моєму візиту. Я дала йому ці почастунки і пішла додому. З чистою душею, щоб ніхто не залишився голодним. Після цього, пішла обробляти город. Наступив вже вечір. Дивлюся, а невістка, Анатолія Григоровича, годує моїм макароном і котлетами своїх дітей. Мене обурило це. Як, вони забирають все від Анатолія Григоровича, чи він сам віддає, я не розуміла. Тепер, не знаю чи буду ще піклуватися про дідуся, чи просто перестати туди ходити.
