Коли ми з дружиною одружилися, вирішили, що не будемо поспішати із дітьми. Ні вона, ні я не знали, як правильно виховувати маля, тож відклали цю справу на далеке майбутнє. Насправді все сталося по-іншому і вже через пів року після весілля Марина дізналася, що вагітна.
Робити було нічого, хоч це в плани не входило, однак довелося змиритися. Вагітність пройшла доволі легко, рівно у термін дружина почала народжувати. У нас з’явилася дівчинка Настюшка. Для мене було відкриттям, що очікування на дитину – це зовсім і не важкий етап, найважче перші місяці після її появи. Я було не спав по декілька ночей підряд. Навіть мене боліло усе тіло, не вистачало сил ні на що, не уявляю, як себе почувала кохана.
Марина почала все більше дратуватися, що дитина не дає спокою, а я, своєю чергою, зовсім не приділяю їй час. Допомагати із дочкою я ніколи не відмовлявся, хоч всі навколо твердили, що це не чоловіча справа. З часом, дійшло до того, що у дружини почалася нібито післяпологова депресія. Вона не хотіла нічого, кричала, аби Настю кудись віддати, щоб її забрали. Із ніжної та спокійної жінки, після пологів кохана перетворилася на агресивну людину. Я дуже перелякався, і запропонував їй звернутися до спеціаліста.
На жаль, історія закінчилася тим, що через 2 місяці після народження донечки, Марина зібрала речі і пішла, залишивши нас удвох. Уявляєте собі? Напевно у неї так і не прокинулися материнський інстинкт та любов. А потім ми розлучилися.
Я переїхав до своєї матері, котра стала допомагати із дитиною. Так і живемо у трьох. Дуже прикро, що моя люба донечка буде рости без рідної матері, яка так егоїстично її покинула. Я буду всіма силами намагатися зробити життя Насті сповненим любові, аби та не відчувала неповноцінність сім’ї.
