Все почалося з того, що мого чоловіка не стало. Ми прожили небагато років разом, дітей ще народити не встигли. Микола одного дня відправився на рибалку, а повернувся уже із двосторонньою пневмонією.
Прожив він недовго. Можливо, тиждень, або два, навіть тепер уже не згадаю. Тоді всі події відбувалися начебто у тумані. Найбільше це відобразилося на моїх свекрусі. Новина, що вона більше ніколи не бачить свого сина, – паралізувалa стареньку. Оскільки, близьких родичів у Марії Василівни поблизу немає, доглядати її стала я. Чесно кажучи, мені завжди подобалася свекруха, не те, щоб я її дуже любила, але однозначно поважала.
Спершу намагалася вилікувати її, проте лікарі сказали, що ходити старенька уже й не буде. Довгий час свекруха лежала в лікарні, але ж не утримувати її там вічність, тож мені сказали, що пора уже виписувати і забирати маму додому. Для мене, звичайно ж, шок – життя змінюється. Насправді це зовсім не входило у мої плани, адже мені було лише 23 роки, – все життя попереду. А я була прикута до квартири, в якій лежала матір мого покійного чоловіка.
Мені доводилося займатися усіма хатніми справами і при цьому встигати добре вчитися, адже я все ще отримувала вищу освіту. Мої батьки не розуміли, навіщо я витрачаю час на Марію Василівну, але ж як її покинути зовсім самотню?
Якось я розказала свою історію одній знайомій з університету. Та працювала волонтером у санаторії для старих людей, за якими доглядали та допомагали проживати щасливе життя. Добре обдумавши та отримавши згоду від свекрухи, я перевела її у такий заклад. Зараз вона чудово себе почуває, навідую її що вихідних. Рада, що тепер є кому піклуватися про Марію Василівну.
