Того року наше життя поділилося на дві частини: до та після. Перша половина року промайнула в звичному для нашої родини ритмі – син закінчив 9 клас, здав ДПА, перейшов в 10 клас. Родина відпочила в червні на морі, в серпні я з дітьми подорожувала по західній Україні. Як то кажуть, нічого не передвіщувало. Закінчувався листопад. Син прийшов зі школи.
– Мам, можна я піду сьогодні погуляю?
– Можна, але давай, уважно переходь дорогу.
– Мама, я, на відміну від тебе, завжди переходжу дорогу по світлофору. Так що, все буде ок.
– Ну добре, йди.
Така розмова відбулася буквально за декілька днів до трагедії. В той вечір він теж пішов на прогулянку з дівчиною, і мав повернутися о 20.30. Зазвичай, дитина ніколи не запізнювалась.
Матусі, звертаюсь зараз до вас. Слухайте своє серце. Воно завжди дає нам підказки. За хвилин п’ятнадцять до його повернення, у мене почалася якась тривога, хвилювання, я хотіла йому подзвонити, але ж подумала, що зараз він уже прийде, чого ж його турбувати. А він не прийшов… На дзвінки не відповідав і у вікно я його не спостерігала.
Коли я додзвонилась, мені відповіла поліція. Сина збила машина на пішохідному переході. Поряд з домом.
– Він живий?
– Так, його забрала швидка. Беріть гроші і приходьте.
А далі – суцільний жах. Я як була у піжамі, так і побігла. На перехресті стояла розбита автівка, поліція…
Потім – реанімація, зосереджені обличчя лікарів, і їх вердикт – сильно травмована голова, прогнозів немає. Як би я хотіла, щоб це був нічний кошмар. На ранок, теж саме – дитина вкрай важка, кома другого ступіню, шанси на життя 10 відсотків.
Скільки було болі, сліз, відчаю, розгубленості, ненависті до винуватця дпт – не можна передати словами. Моє серце розбите на купу дрібних уламків, а єдина дитина з усіх сил тримається за життя.
Ворогові на побажаю відчути, як це – коли надкоштовні ліки є, лікарі – професіонали, кошти допомогли назбирати добрі люди, а надії – не має. Тільки віра і молитва до Бога. Тільки на нього надія.
18 днів реанімації, місяць коми, 90 днів стаціонару, надскладні операції на нозі та трепанація черепа.
П’ятнадцятирічна дитина вийшла з коми в свідомості новонародженого. Ми заново вчили його дихати, ковтати, розмовляти, розуміти мову, тримати ложку.
Дякувати Богу, нам пощастило. Минуло вже півтора року, реабілітації тривають і надалі, син був на індивідуальному навчанні в школі. В свідомості він виріс до 15-15 років ( зараз йому 17). Здав ЗНО на рівних умовах з іншими учнями. Сьогодні у нас випускний!
До чого ж я це все розповідаю.
Любі батьки, матусі та татусі, не має нічого найкоштовнішого в житті за наших дітей. Життя може обірватися на 1 секунду. Слухайте своє серце, дзвоніть, не зважаючи ні на що. Сто разів нагадуйте правила дорожнього руху, правила поведінки на воді, про небезпеку відкритих вікон та високих дерев, невідомих речовин, пожеж.
А якщо вже трапилась біда, пам’ятайте, що навіть коли прогнозують шанси на життя 10%, то це багато, і навіть коли, кажуть, що шансів не має – вони є. Вірте!
Я ж дякую Богу та лікарям, та всім небайдужим людям!
