Завтра я віддам ключі від мого маленького будиночка іншим чужим людям. Документи вже оформлено…Чесно кажучи, прощатись зі своїм будинком так не хочеться, тут минуло все моє дитинство. Я вже почала шкодувати про те, що наважилась на такий крок.
Цей будинок побудували ще мої батьки, коли я була зовсім маленька. Я пам’ятаю, як батько викладав кожну цеглинку, а мама йому допомагала, ну і я бігала біля них, такий собі, звісно, помічник. Біля будинку ще досі стоїть будка пса Мухтара…Але минули роки, немає ні моїх батьків, ні пса…
Та я вже нещодавно стала бабусею. Ех, як же швидко летить час. Шкода розлучатись з будинком, але він нікому не потрібний. Я хотіла запропонувати синові цей будиночок, нехай буде використовувати його як дачу, але ж ні, молодь зараз зовсім інша. “Мамо, ти нам краще гроші” – сказав син, тому я і вирішила продати цей будинок, а гроші віддати дітям.
Пам’ятаю, як ще зовсім юною фарбувала паркан, аби відпроситись в батьків на танці, піддобрювалась так до них. Як саджала з мамою цю клумбу, а як пололи грядки… Так, чудові були тоді часи.
Спокійно тут, затишно. Стою зараз на порозі, і згадую як батьки мене заміж віддавали. Скільки тоді було гостей в домі, всі вмістились, здавалось, все село. А зараз і людей мало в селі залишились, лише такі пусті будиночки, як і мій.
Переїхала я в місто, ще коли син був зовсім маленький. Потім все рідше приїжджала до батьків… Ох, скільки ж років вже минуло. Не хочу розлучатись з цим будинком, тут все нагадує мені моє дитинство, юність, перше кохання… Але нічого вже не поробиш, пізно отямилась, як кажуть. Тай і що ж я буду робити тут сама? Чоловік зі мною не поїде, говорить, село не для нього. Тай і внуків своїх бачити буду рідко. Тай будинок пустує вже так довго.
А тепер замість будиночка — гроші, і пам’ять, яку з роками не стерти…
