Було це минулої осені. Під час своєї відпустки, я вирішила зайти в школу до сина. Він саме навчався в третьому класі. Дочекавшись перерви, зайшла до кабінету. Школярі ще сиділи за своїми партами. Окинувши своїм поглядом всіх учнів, мої очі зупинились на дівчинці, що сиділа на другій парті. Її очі були сумні.
Поговоривши з вчителькою й узнавши про справи сина, я пішла додому. Проте я ніяк не могла забути ту дівчинку. Син розповів, що у бідолашної є тільки мати. Батько залишив їх, коли маленькій було лише два рочки. Відтоді долею дівчинки опікується лише матуся. Мені дуже захотілось їй допомогти.
Перед осінніми канікулами, ми разом із сином купили різних круп, овочів та фруктів, також купили сиру й молока. Все це ми віднесли дівчинці додому. Двері відчинили мати й донька. Вони були зворушені нашим візитом. Запросили випити чаю. Під час чаювання, мати школярки розказала їх тяжку історію. Батько дівчинки залишив їх дуже давно, знайшовши іншу жінку. Доньці він не допомагав, аліменти платив мінімальні, їх навіть на оплату квартири не вистачало.
Очі, які були у дівчинки, я бачила вже у своєму житті. Багато років тому, в дзеркалі. У мене теж не було батька. Моя мама працювала на двох роботах, щоб заплатити за квартиру й купити їжу. Ми багато років жили в обмеженнях. В школі я дуже вирізнялась між інших дітей – одежа, шкільне приладдя й, звісно, шкільний перекус. У мене це було яблучко, у моїх однолітків – бутерброди з м’ясом або ковбасою. В нашому домі такі продукти були тільки раз в місяць, в кращому випадку. Маленька я зростала. Закінчила школу. Навчалась я гарно, тому змогла вступити в університет на бюджетну форму навчання. На вихідних я ходила на роботу, щоб заробити коштів й допомогти своїй матусі. В інституті, студенткою познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком. Після закінчення вищого навчального закладу ми влаштувались на роботу. Почали не погано заробляти. Одружились. Влаштували сім’ю. У нас народився син. Свого сина ми завжди ростили на історіях про добро та зло, намагались підготувати його до складнощів життя з дитинства. Більшість сучасних дітей не знають обмежень – ні в іграшках, ні в розвагах, вередують їжею. Ця ж дівчинка, як і я, знала тяжкість існування з дитинства.
Ми й надалі допомагали цій сім’ї. Можна сказати взяли “шефство” над ними. На свята, син завжди залишав більшу частину своїх цукерок для Даринки. Маленький хлопчик зрозумів, що пізнавши зло, школярці потрібне справжнє добро. Вони стали добрими друзями. Наш синочок намагається теж допомагати своїй подрузі, бо побачив як це робиться на моєму прикладі.
