От не розумію, чому зі старими людьми так важко? Здається, вони повинні бути уже мудрі люди, які прожили чимало років, набралися досвіду та терпіння, але ж ні! Принаймні доволі велика частина. Сьогодні я не лише стала свідком, а прямим учасником дивної ситуації у кафе.
Мій син дуже любить гуляти разом зі мною у парку, дивитися на качечок, бігати по траві, годувати голубів. Мені дуже радісно від цього, адже дитина не сидить дома у планшеті, граючись в ігри, тим самим псуючи собі зір з малих років. У нашому місцевому парку є невелике кафе разом із дитячим майданчиком: всього декілька гойдалок та гірок. Зважаючи на те, що це безкоштовна розвага у закладі, виглядає воно чудово.
У той самий день я з дитиною пішла туди на сніданок, син побіг гратися на тій площадці, окрім нас більше нікого не було, лише стара жінка за сусіднім столиком пила, напевно, каву або чай. Чесно кажучи, було дуже помітно, як вона з презирством на мене дивилася, іноді косячись на сина. «Нехай собі дивиться» – подумала, не проганяти ж жінку через це.
Можливо, пройшла уже понад година, ми встигли поснідати, Максимко добре побігав між гойдалками, коли стара заговорила.
– Ви ще довго тут будете галасувати?
– Хіба ми вам заважаємо, це ж громадське місце, що не так? – відповіла їй я.
– Хочеться посидіти в тиші, випити нарешті добрий напій, а тут ви! Вічно зі своїми дітьми приходите та відриваєте мене від думок! Шум і гам, нічого більше!
– Ви можете випити каву дома, у цілковитій тиші, або десь на лавочці у парку. Я не повинна перейматися вашим спокоєм і змушувати сина поводити себе тихо! Нехай хлопчик бігає у своє задоволення.
Після цього мені принесли рахунок і я мовчки заплатила, взяла Максимка за руку та покинула кафе. От скажіть, хіба так повинно бути? А ще кажуть поважати старше покоління.
