Я завжди хотів, щоб у мене була така дівчина, яка б тримала мене поруч з собою, яка б знала про мене все, що б весь час про мене дбала. Загалом, мені хотілося, щоб у мене з жінкою було цілковите єднання душ.
Як у близнюків. Або нехай буде така дівчина, яка буде тримати мою «неадекватну художню» натуру в вузді. При цьому вона повинна бути й ніжною, і трішки ревнивою.
І я таку знайшов. Таку, яка підходила для мене під всі параметри «ідеальної дівчини».
Її звати Оксана. Спочатку у наших відносинах все було чудово. Мене бавили її ревнощі, її пориви видряпати очі кожній, хто на мене не так подивиться. Мені подобалося її почуття власництва, мовляв, «тільки МІЙ!». Вона ображалася, якщо я кудись йшов без неї, і це мене тішило. Нарешті я відчуваю, що я потрібний людині. Плюс до всього, вона справді «вирівнювала» мій буйний характер. А яка вона ніжна і турботлива: приносила сніданок у ліжко, весь час запитувала «Не замерз?», «Як почуваєшся?», «Ти не голодний? Може, я тобі щось смачненьке приготую?». Або, наприклад, я залишив якусь річ або телефон в іншій кімнаті, то вона не дозволяє мені навіть встати з дивана. Сама сходить і все принесе. Друзі спостерігали і заздрили мені. До одного моменту.
Минулого місяця, у вересні, подзвонила мені моя сусідка Валентина Павлівна. Вона літня, самотня жінка. Чоловік давно помер, дітей не народили, і вона живе з батьком, якому майже дев’яносто років, доглядає його. Так ось, дзвонить вона і крізь сльози каже:
– Костик, не знаю, що робити. Поламався кран на кухні. Вода б’є до стелі, ми ледь сусідів не затопили. Приходив слюсар, лише воду перекрив, сказав, щоб я готувала триста гривень і пішов геть. Може, ти мені позичиш, а я віддам тобі з пенсії.
Я дуже поважаю Валентину Павлівну. Вона в багатьох ситуаціях допомагала мені, коли я вчився в школі. До неї завжди можна просто зайти, поділитися проблемами, поговорити за життя. Наші бабусі були подругами, а мою маму вона також добре знає з малечку. Вона мені як рідна людина. І називаю я її вже багато років «на ти» та просто тітка Валентина. Я до неї навіть своїх однокласників приводив з їх питаннями. Про тітку Валентину я завжди розповідав і своїм знайомим дівчатам, щоб вони теж могли до неї звернутися. Я кажу:
– Тьоть Валю, не хвилюйтеся, не треба чекати слюсаря, я ввечері сам зайду і подивлюся, що там можна зробити. Допоможу вам.
Після інституту і роботи, ввечері, я попередив свою дівчину Оксану, і пішов лагодити кран. Поломка була дуже складна, кран старий, я провозився з ним дуже довго, й ще на завтра залишилося. Треба було повністю міняти всю сантехніку. Та там ще купа маленьких дрібниць по господарству назбиралася. Якщо ж робити, то все разом.
І що ви думаєте? Оксана моя щось зрозуміла. Вона геть здуріла. Дзвонила мені за три години раз двадцять. Кожні десять хвилин питала, чи скоро я звільнюся, що можна там так довго робити, та чи точно я у сусідки, і коли прийду з нею гуляти. А я ж не міг кинути двох літніх людей без води! Ну не міг і все! І не пішов, поки хоча б вийшло набрати відра і каструлі для домашнього користування тітки Валентини. Щоб було щось хоча б пити та посуд помити.
На наступний день, я ще раз все добре пояснив Оксані, навіть показав фотки на телефоні, де видно, як я ремонтую кран, що я в сусідки, їй шістдесят п’ять років, що я не розважаюсь, і спокійно пообіцяв їй, коли все закінчу, погуляти в парку подовше, купив потрібні деталі і знову пішов до тітки Валентини, закінчувати ремонт.
Кран-то я відремонтував, але «моя» Оксанка дзвонила за дві години чотири рази! І закінчилося все тим, що вона на мене образилася і вилаяла мене і сусідку останніми словами.
Напевно, я якийсь не такий, неправильний, але я не став більше виправдовуватися, я зрозумів, що ми не будемо більше зустрічатися з Оксаною. Кожна людина все одно рано чи пізно коли-небудь стане літньою і безпорадною в якихось питаннях, і якщо я, двадцятирічний здоровань, можу допомогти – то я допоможу. А дівчата у мене ще будуть і я обов’язково буду приводити їх до тітки Валі в гості.
