Вся моя родина народилася і проживає у селах. Небагатьом вдалося вирватися до міста, знайти тут роботу та продовжувати будувати життя. Моя ж бабуся стала одною з таких.
Ще у 13 років матір її відправила на навчання до міста, де бабуся знайшла чоловіка, який виявився з того ж села, що і вона, вийшла за нього заміж, народила дітей й так і залишилась. Їм видали квартиру, як часто бувало у ті часи, від роботи дідуся, і вони змогли зажити повноцінним міським життям.
Зі своєю родиною старенька майже не спілкувалася, так уже вийшло. Вона мала лише одного брата, який зміг купити собі хату у сусідньому селі і тихо там створив власну сім’ю. Що не скажеш про дідуся. Родина у нього велика: 4 брати та ще одна сестра. Всі вони мали ще по декілька дітей, а потім і внуків.
Мій дідо був наймолодшим, але один з перший пішов з життя, а бабуся продовжила дуже тісний зв’язок з його родиною. Іноді, я до тепер задумуюсь: а навіщо?
Мама часто скаржилася мені, як всі родичі любили зібратися у нашій квартирі, за одним великим столом, але лише тоді, коли у місті у них були справи. Ні, щоб просто заїхати у гості, відвідати нас, зустрітися з нами просто так. У нас був такий собі безкоштовний готель «все включено»: поїсти, переночувати, у ванну сходити. Натомість навіть домашніх овочів чи м’яса не привозили.
Одного разу, коли мені було 10, у дідусевого брата внук саме вступав до місцевого університету. Звичайно, вони не хотіли, щоб той жив у гуртожитку, а за квартиру платити дорого. Як ви думаєте, до кого вони звернулися? – Правильно, – до нас. Моя бабуся була безвідмовна у проханнях, особливо від найближчих родичів, тому мій троюрідний брат став жити з нами.
Це було доволі некомфортно: я змушена була жити в одній кімнаті з мамою, оскільки у її залишився брат. Не могли спокійно планувати час у ванній чи на кухні. Само собою його проживання було повністю безплатне: родина ж. Проте бабуся сподівалася, що він хоча б буде привозити нас домашню птицю, яйця, молочні продукти із села. У місті такого не знайдеш. Натомість нічого такого не було. Брат взагалі поводив себе як незнайома людина: майже з нами не розмовляв, закривав двері у кімнаті.
Так пройшов цілий рік, а потім матір взяла все у свої руки. Вона подзвонила братові дідуся і сказала, що його внук більше у нас жити не буде: або платить, або шукає інше житло! Я бачила як це засмутило бабцю, вона досі дуже дорожить родинними стосунками.
До слова, ми до тепер з ними не підтримуємо спілкування. Вони після того випадку ні разу до нас навіть не зателефонували та й ми не будемо. Ось така у нас родина: існує, лише коли їм щось від нас потрібно.
