Дарина змалечку не знала, що таке батьківська любов. У неї, звісно, були рідні. Та скільки їх пам’ятала дівчинка, тато й мама завжди зловживали алкоголем. Ще у 4-річному віці Дарину взяла на виховання бабуся, оскільки неблагополучних батьків позбавили прав.
68-річна Людмила Іванівна робила усе для того, щоби належно опікуватися онукою. Вона добре підготувала дитину до школи, навчивши читати, писати й рахувати. Не шкодувала для дівчинки пенсії на убрання. Щось з одягу передавали сусіди.
Потім дитина пішла в перший клас. Людмила щоранку плела їй коси, допомагала одягнутися, проводжала до сільської школи. У старшої жінки вже тоді починалися серйозні проблеми зі здоров’ям, та вона терпіла. Бо що буде з онукою, якщо дівча від неї заберуть.
Та з кожним роком запаморочення, сильний головний біль тільки посилювалися. Турбувала слабкість, під вечір німіли ноги. Коли ходити ставало вкрай важко, Людмила Іванівна лягала на годинку-дві. Коли полежала, біль трохи вщухала.
Одного дня Даринка прийшла із занять, а бабуся не встає з постелі, ледве говорить. Каже, дихати не має чим. Онука побігла до сусідки, а та вже викликала швидку. У Людмили діагностували інсульт. Бабусиній вихованці тоді було лише 11 років.
Дитина тимчасово пожила у сусідки, а через два тижні привезли Людмилу Іванівну вже в інвалідному кріслі. На початку односельці майже щодня заходили до сім’ї, приносили продукти, допомагали годувати, мити, змінювати памперси паралізованій пенсіонерці.
Згодом цього усього навчилася Дарина. Зранку нагодувала бабусю, бігла до школи, а по обіді прибирала, куховарила. Найважчим для дівчинки було посадити стареньку в інвалідне крісло, щоби вивести хвору на сонечко. Але і з тим собі поступово дала раду. Краяни за півроку знайшли Людмилі хорошу фізіотерапевтку, яка приїжджає щосуботи.
Дарина каже, що нікому не віддасть бабусю. Буде її доглядати, доки та не зможе самотужки встати з постелі.
