Такі хвороби не вибирають до кого прийти. Чоловік, жінка, дитина чи пенсіонер. Вони просто приходять і розбивають життя всіх.
Лікарі спокійним, монотонним голосом звикли говорити: «Діагноз не виліковний. Помирати вдома чи у лікарні – вибір родичів».
Мила пані у домашньому одязі постукала у двері квартири новобудови. Тут жила молода сім’я. Хтось міг подумати, що ця жінка прибиратиме їх дім і глядіти за ним. Але вона знала, що насправді її місія набагато важча – у цій квартирі помирає молодий чоловік. І зворотного шляху у нього немає.
Скільки йому залишилося точно ніхто не знає. Лікарі розводять руками, кажуть випадок один на тисячі. Можливо вдасться протягнути ще декілька місяців. Можливо життя обірветься за декілька днів.
Ця пані працює доглядальницею важкохворих людей. Вона знає, як спілкуватися з ними й найголовніше – як говорити з їх рідними так, щоб після смерті найдорожчих людей вони могли жити далі.
І от саме ця мила пані допомагає переживати найгірші моменти у житті, підтримує їх та допомагає не здаватися. Якщо через це пройшло мільйони інших людей, то вийде і в них.
Жінка знає, що за дверима цієї квартири тільки відчай. І її чекає непроста розмова. Пані налаштовується, підбирає слова, аж раптом двері відкрилися. А на порозі стояла красива жінка у стильному одязі. «Добрий день, зараз я зроблю укладку і ми підемо у кіно. Ви заходьте, будь ласка», – говорить вона.
Жінка подумала, що помилилась квартирою, але ні. Просто Інна давно зрозуміла, що її чоловік помре. Далось це не легко, але іншого вибору не було. Вона вже пройшла стадію заперечення. І коли чоловіку поставили діагноз, Інна продала машину, коштовності й витратила всі заощадження.
Вони з чоловіком боролись. Їздили до лікарів за кордон, відвідували мольфарів у горах, молилися всім Богам. Але марно. Життя Артура вже ніколи не стане іншим. А прогресування хвороби не зупинити. І скоро він помре. Інна з цим миритися не збиралася.
Вона забрала чоловіка з лікарні, де було ще пару таким самих безнадійно хворих людей. У їхніх очах вже згасла надія, але Інна не хотіла, щоб її чоловік не виглядав так само безпорадно.
Останні дні свого життя, поклялась Інна, чоловік проведе так, як вони мріяли прожити життя. Вони влаштують собі романтичні вечори, прогулянки на заході сонця і зустрічатимуть світанок. Інна хотіла, щоб чоловік забув про хворобу і весь цей жахливий період аж до смерті він був щасливим, щоб він знав – поруч кохана дружина, яка буде з ним поки смерть не розлучить їх.
Рішення Інни не підтримували батьки Артура. Вони говорили, що це вона його зводить у могилу, а сина треба лікувати у лікарні. Все що робила дружина для нього, вони вважали дурною тратою часу, який можна було б використати на лікування. Але Інна не ображалася на них. Вона знала – їм також важко.
Батьки наполягали, щоб син повернувся у лікарню. Часто лікарів приводили до них додому, щоб ті переконали Інну. Бувало, що вони доплачували недобросовісним медикам, щоб вони морально придушували жінку. Але її це не брало. Вона не слухала нікого.
Жінка давно вирішила – робити так, як вважає за потрібне. Інна не винить у бідах інших і не чекає поки чоловік згорить на її очах. Вона на це не погоджується і миритися з цим не збирається.
Вона вірить, що важливо проводити останні дні з яскравими емоціями, здійснювати мрії, і витиснути від цього життя все що тільки можна, а не тільки чекати на чергову порцію таблеток.
Допомогти у цьому, покликані спеціально навчені люди. Вони не дають якихось практичних порад, як себе правильно поводили й що говорити. Вони дають можливість рідним проживати своє горе і мати підтримку, коли це так потрібно.
Артур звичайний чоловік, от тільки тіло його видає. За час хвороби з підтягнутого спортивного чоловіка, він нагадував радше скелет. На вулиці його оминали люди, перешіптувалися і не розуміли чого він не у лікарні. Але Інна на них давно не звертала увагу. Все ж залишилися ті, які знають, що таке ставлення ще більше шкодить хворому.
«А що ви будете робити після його смерті», – невпевнено спитала мила пані. Інна вже знала, як жити далі. Вона поїде у гори. Наповниться їхньою силою, свіжістю і повернеться. А потім відкриє власну групу підтримки для жінок, які втратили чоловіків. І своїм прикладом показуватиме, як пережити горе і рухатися далі.
«Йому стає гірше», – знову сказала пані. «Мабуть, вже час. Я навіть костюм його підготувала. З весілля. Він хоче тільки його.»
Інна провела жінку, а сама пішла на кухню, налила собі вина і включила їхню улюблену пісню. Вона вслухалася у слова, так наче слухала перший раз. Але підсвідомо знала, думаючи над сенсом пісні, вона намагається відвернутися від жахливих думок.
Інна знала, що коли Артура не стане вона так само питиме вино і слухатиме цю пісню. Але зараз Артур живий і треба проводити кожну хвилину з ним. Вона не з тих жінок, які бояться відповідальності за хворого чоловіка. Колись вона поклялась бути з ним радості й горі. І, на жаль, це горе добралося до їхньої сім’ї.
Інні не потрібна допомога інших, вона вже до всього підготувалася. Жінка знає, що робитиме далі і як пройде цей шлях – гідно і витримкою. В людини завжди є вибір – здатися чи боротися. Полягає він в тому, щоб визначитися який шлях обрати заперечувати й мучитися чи прийняти смерть. Прийняти важче, боляче, але так потрібно.
Інна знає – вони з Артуром зустрінуться чи тут, чи десь інше. І в кожному житті вона точно закохається у свого чоловіка.
Знову і знову, навіть якщо їм доведеться розлучитися. Вона знайде в собі сили боротися – за себе, за нього і їхнє кохання.
