Все життя я присвятила єдиному синові. З чоловіком розійшлась, коли малому було лише 4 роки, від тоді колишній навіть не вітав сина із днем народження. Щоб заробити трохи грошей, я була змушена виїхати на заробітки, залишивши Максимка зі своєю матір’ю.
Я хотіла, щоб мій синочок нічого не потребував, тому багато працювала та все, що могла переказувала додому. Змогла купити квартиру матері та окрему для Максима. Оплатила всі його потреби: брендовий одяг, дорога техніка. Коли він був у старших класах, мав можливість часто подорожувати з друзями країною, їздити у гори та на море. У загальному в Іспанії я провела понад 15 років, коли вирішила, що пора повертатися.
Максиму було уже 19 років. Він успішно закінчив коледж та планував вступав до університету. На сімейній нараді ми обрали один з найпрестижніших вишів Франції, – його рівень навчання дозволив скласти всі потрібні екзамени, а я могла оплатити переїзд та проживання. Чесно кажучи, після мого приїзду у нас не складалося теплої розмови, ми нібито віддалилася один від одного за роки, проведені на відстані, тому я дуже переймалася, що з його навчанням закордоном все стане лише гірше, але відмовляти не стала.
Ми радісно попрощалися в аеропорту, Максим обіцяв дзвонити та писати. Пройшов тиждень, а потім два, – від сина отримала лише 1 повідомлення: «Все добре, доїхав та поселився. Пізніше зателефоную». Чесно кажучи, я почала дуже панікувати, а раптом щось трапилося: обіцяв же зателефонувати. Після довгих днів очікування отримала другу смс: «Мам, зі мною все добре, у мене немає часу на розмови. Бувай».
Люди кажуть, що цього потрібно було очікувати. Син зростав без мене, ось і не потребує ділитися зі мною всім, розказувати як у нього справи, хоч поки я була на заробітках ми часто спілкувалися телефоном. Напевно, це таки правда: з часом зв’язок втратився і тепер Максим живе своїм життям у Франції. Жаль лише матір, та дуже сумує за онуком, якого самостійно виховала, навіть стала зараз себе погано почувати. Сподіваюся син хоча б про неї не забуде.
