Я з Олексієм, так звали мого чоловіка, дуже хотіла мати дитину. Ми одружилися і перші роки спільного життя, певна річ що, бажали пожити для себе, як то кажуть, нам ще треба було прикипіти один до одного, звикнути, налагодити побут. Жили двоє, винаймали квартиру. А згадом переїхали вже і у свою. Трохи грошей наскладали, а трохи взяли в кредит і нарешті купили свій куточок. Я працювала менеджером в офісі, недалеко від дому, а коханий був торговим агентом. Йшли роки, так ми й жили. Згодом почала казати чоловіку про те, що прийшов вже момент народити дитинку. Час проходив, ми для себе вже нажилися, і квартиру купили й машина була, робота нормальна, нам на все вистачало. Та і я вже була не двадцятилітня дівчинка. Почала кожного дня наголошувати любому про дитинку. Він, якщо чесно, то трохи дивно себе поводив. А в один вечір, коли ми лягали вже спати й почали розмовляти, Олексій зізнався, що йому трохи стrашно бути батьком. Я рада, що він про це сказав і довго не мовчав, бо коли я б не знала в чому справа, то було б г1рше. Насправді конкретно я була вже готова до того, щоб стати мамою і фізично, і морально. А от з коханим ми подумали довго не затягувати й розв’язати прОблему його страху перед батьківством. Звернулися до психолога, нам трапилася дуже професійна людина, яка вже за декілька сеансів дала зрозуміти моєму милому в чому справа і як боротися з проблемою. Через півроку я завагітніла, нарешті. Ми з нетерпінням чекали поповнення, я мало не щодня ходила в дитячі магазини й обирала одяг для маленької принцеси, повідомили, що народиться дівчинка.
Народила дівчинку, так як і казали. Ми стали батьками з Олексійком, нарешті. Звичайно, що перший період було дуже складно, але впоралися.
Я сиділа в декреті, чоловік працював допомагав мені як міг. Веронічка, так звали мою крихітку, підросла пішла в садочок, я вийшла з декретної відпустки, пішла знову на роботу. Життя було чудовим, якби не один випадок, про який я зараз розкажу.
Біля нас по сусідству жила неблагополучна сім’я, яка виховувала синочка. Дитині на той час було сім років. Я завжди дивилася із жалістю на того хлопчика, коли його батьки черговий раз пиячили, а дитинка пізно ввечері сиділа під під’їздом і плакала.
Так тривало дуже багато часу. І тут якось приходжу з роботи й бачу натовп людей біля квартири Симоненків, таке було прізвище тих моїх сусідів-алкоголіків. Приїхала соціальна служба у справах дітей і забрали Сашка, так звали їхнього сина. Всю ніч після того я плакала, думала як би то зробити правильно. І вирішила всиновити маленького, бо серце розривалося. З Олексієм узгодили, з документами все добре. Всиновили й одразу через місяць Саша повернувся знову в дитбудинок.
Якби я знала, що так буде важко, не робила б боляче ні собі, ні дитині. Він просто почав страшно ревнувати мене до Вероніки. Якось я зайшла в кімнату, а хлопець стоїть з ножем над донечкою, мене це шокувало.
Я подумала краще ми будемо жити втрьох, мене довго засуджували знайомі й сусіди, але по-іншому вчинити не могла.
