Я живу з дружиною вже багато років у шлюбі, в нас все добре, ми часто їздимо відпочивати в інші країни, маємо дорогу машину, прекрасний великий будинок. Нещодавно я відкрив власну фірму, про яку так мріяв і почав працювати на себе, фірма займається вантажними перевезеннями. Бізнес чудовий і прибутковий. Дружина відкрила власний салон краси, в неї теж справи просувалися дуже добре. Сім’я в нас чудова. Ми часто з Машею готуємо домашні вечер,і останнім часом взагалі перестали відвідувати ресторани, вирішили, що приготування їжі зближує нас, адже ми так рідко бачимося вдома, в кожного з нас загружений графік роботи, тому це стало такою нашою сімейною традицією. Якось, до мене прийшов на роботу мужчина, я саме закінчив нараду зі своїми працівниками і мій секретар дозволила йому зайти. Виявляється, це був директор одного із наших дитячих будинків у місті. Він розказав їхню ситуацію з дитбудинком, мовляв, що ходить сам по всіх приватних установах і просить допомогти їм з ремонтом у дитбудинку, тай і з іншими речами, дітям потрібен одяг, елементарні засоби гігієни. Сказав, що держава і місцева влада зовсім не піклується про них, не виділяють абсолютно коштів. Тому він вимушений ходити по всіх установах і просити про благодійні внески, таким чином він хоча б щось може зробити для свого дитбудинку. Казав, що вже двадцять років працює в цьому закладі, їм завжди допомагала держава, а зараз чомусь все змінилося, ледь можуть виділити працівникам зарплати, а на інше немає коштів, попри те, що він багато разів писав заяви, пропозиції, прохання, але на них ніхто не реагував.
Видно було, що ця людина віддана своїй роботі, мені стало шкода його, і ми домовилися про те, що я виділю певну суму на всі потреби дитбудинку і дам своїх людей, щоб ставали і робили там ремонт. Я завжди, в принципі, займався благодійністю, то якось дітям подарунки привозив у реабілітаційні центри, допомагав купляти ліки, які необхідні. І тут я не відмовив, адже це діти тай ще й такі діти, які позбавлені батьківської опіки.
Ми з моїми колегами поїхали оглядати дитбудинок, і приймали рішення на рахунок ремонту. Як мені стало шкода тих діток, які були там. Різні вікові категорії, кожен кличе тебе татом, чесно я чуть не плакав, коли бачив ці милі і щирі оченята, в яких кожна дитина показувала, як хоче маму і тата.
Якось я почав кожного дня їздити в дитбудинок і звернув увагу на одну дівчинку. Вона завжди сиділа в одному й тому ж місці, і читала книгу. Дівчинка мала років десять. Я підійшов до неї, запитав як звати, вона сказала своє ім’я- Каміла, дуже красиво звучить. Розказала мені, яку книгу читає, розказала багато про себе. Я вирішив запитати директора про цю дівчинку, бо відчув ніби щось таке рідне, і дуже знайоме, а очі і погляд її були такі ж як у моєї дружини. Директор розказав, що дівчинку привезли до них ще зовсім немовлям, від неї відмовилася мама. Якось назвав мені її прізвище і я здивувався, бо моя Маша, так звали дружину, дівоче прізвище має таке ж.
Я приїхав додому і почав розмовляти з дружиною, розказав їй про дитбудинок і про дівчинку, яка дуже схожа на неї, але вона не хотіла продовжувати цю розмову і якось тікала від цієї теми. Я провідував Камілу часто і вирішив забрати її до себе. В нас з дружиною не було власних діток, чому Маша відкладала це питання і казала, що ще зарано, не розумію. Я прийняв таке рішення і почав питати Машу чи згідна вона. Вона почала тихо плакати в кутку. Я вирішив запитати чому, ну і тут, вона мені сказала всю правду. Виявляється це була її донечка, так вона колись залишила її.
Я був вражений, Маша тоді ще зі мною не була, розказала як хлопець від якого вона завагітніла, покинув її ще до народження Каміли, а батьки настояли на тому, щоб вона покинула дитину. Спочатку мені було неприємно дивитися на дружину, як вона могла так вчинити, невже я ніколи не знав цю людину, як так можна.
Але вже через місяць ми забрали Камілу додому тепер, я маю донечку, а дружину я пробачив, добре що так сталося. Ніколи не думав, що вдочерю дитину своєї рідної дружини.
