Минуло вже 10 років, як не стало мого найкращого друга — пса Майкла. Цю тваринку мені подарували батьки, коли мені було вісім. Я досі пам’ятаю той день, коли тато приніс велику паперову коробку, не могла зрозуміти, що ж там таке, аж поки з неї не виглянула маленька мордочка. З того часу з Майклом я була нерозлучна. Тоді я так мріяла про свого домашнього улюбленця, і коли його не стало — дуже засмутилась. Майкл прожив довге та щасливе собаче життя, проте той, хто втрачав колись вірного друга, мене зрозуміє…
Зараз у мене є діти, і вони вже всі вуха мені протуркали, що хочуть собаку. Для мене ж то б0люча тема — не хотіла, щоб мої діти також пережили те, що тоді пережила я. Рано чи пізно тваринка п0мре, а біль дітей не вщухне, бо досі не вщух мій…
Якось, повертаючись з роботи, я почула чийсь писк. Коли підійшла до своєї автівки, то з-за колеса виглядало цуценятко. “Куди б ти ще заховався” – сказала я до песика. Але той дивився на мене своїми маленькими очицями й немов благав, щоб я його забрала до себе.
Так і зробила. Діти довго вмовляли мене піти в притулок для тварин, але навіщо кудись йти? Цей песик сам обрав нас своїми господарями, я свої побоювання залишила…Всі колись йдуть, таке життя…
