В магазині довелося бачити таку картину. Стоїть бабця, років 80-ти, видно, що вона нещасна. Одягнена в дуже поганий та брудний одяг, маленька та кістлява, певно не доїдає…Стояла й просила продати їй тістечка, які так і манили з вітрини.
— Та ви що, знущаєтесь з мене?! Я вам стільки разів буду повторювати, що тут на дванадцять заважило, а ви мені десятку сунете! — грубо відповіла їй продавчиня.
Мене від такої злості аж перекосило. Невже тій жінці шкода двох гривень? Я вирішила допомогти старенькій.
— Зважте мені будь ласка ці тістечка.
Набрала ще багато продуктів: молока, хліба, ковбаси із сиром, яблук. Бабуся стояла в стороні та дивилась на мене жалісливими очима. Вона й не здогадувалась, що всі ці торби я придбала для неї.
— Ось, візьміть, будь ласка, це вам. — простягла пакунки пенсіонерці.
— Дочко, що ти! Це багато, не треба мені… — говорила бабуся зі сльозами на очах, вона не могла повірити, що існують такі добрі люди.
Продавчиня тим часом стояла за касою і зловтішалася. “Ой, милосердна знайшлася…” — вирвалося з її уст. Мені хотілося їй сказати пару гарних слівців, але я втрималася.
Старенька ще довго дякувала мені за доброту, обіцяла, що молитиметься за мене і всю мою родину. А я й рада, що допомогла бідолашній. Як прикро, що пенсіонери змушені ось так жити в злиднях. Допомагайте частіше нужденним! В мене не має великих доходів, проте завжди виділяться кошти на такі потреби…
З бабусею ми ще довго гомоніли на лавці біля магазину. Вона розповідала про свою важку долю, скільки всього пережила. Старенька нагадала мені мою покійну бабцю. Я вирішила дати бабусі двісті гривень — все, що залишилося в гаманці, проте вона навідріз відмовлялася. Але після кількох моїх спроб погодилася.
Бабуся пішла, а я ще довго дивилась їй у слід. Стало соромно…Немов це я винна, що пенсіонери мусять ось так бідувати, проте звинувачувати потрібно не себе.