Важkа доля українських заробітчанок

Я родом із маленького села. Звати мене Галина і нещодавно мені виповнилося шістдесят років. Усе життя жила із домашнього господарства. Продавала у районному центрі власні продукти: сир, сметану, м’ясо. З цього і жили. Але зараз настав такий час, що і худобу не вигідно тримати, і город обробляти, бо затрати рівні прибутку. Лише сили та здоров’я зменшуються.

Усе село у нас виїжджає: хто на заробітки, хто просто у місто. Залишилось нашої громади дуже мало. От і моя перша сусідка поїхала за кордон. В Італію, там у неї живуть якісь далекі родичі. Й Анна поїхала туди, ось і рік уже минув. Вона мені щотижня телефонує. Розказує все, їй там дуже подобається. Запрошує і мене їхати.

Я вагалася до останнього. То мови не знаю, то паспорта не маю – але всі сумніви відкинула і наважилася їхати. Адже вдома нічого робити. Діти вже давно живуть у місті зі своїми сім’ями. Чоловік у мене любить перехилити чарку, ми часто почали сваритися. Нічого мене вдома уже не тримає. Краще поїду світ побачу і грошей зароблю, щоб дітям допомогти придбати власне житло, собі у хаті ремонти зробити, збудувати паркан, бо наш уже валиться.

Аня за рік заробила і передала грошей на утеплення хати та перекриття даху. Сподіваюсь і у мене вдасться. От я уже у дорозі, перетнула кордон і ось Європа. Справді все, як по телевізору: дороги рівненькі, узбіччя чисті, наче у казку попала. От уже і доба дороги позаду. Сусідка зустріла мене, привезла на свою найману квартиру. Все розказала, показала, влаштувала на роботу. Я поставила собі за мету щонайшвидше заробити гроші, щоб повернутися додому. Коли їхала, то не думала, що так мене тягнутиме назад.

Так минав рік за роком. Хто щоб не казав, але важка це праця. Гроші просто так на голову не сиплються. Від ранку до вечора важка фізична праця на італійську пані дається взнаки. Задавнені хвороби загострилися і дають про себе знати. От уже минуло п’ять років, як я на роботі в Італії. Гроші заробила. Квартиру синові допомогла придбати, собі на ремонти заробила і вирішила повертатися. Адже усіх грошей не заробиш, а нові болячки додаються до старих.

Коли приїхала на Батьківщину, у рідне село, зайшла у свій будинок і зрозуміла, що тут я жити не хочу. Мій чоловік помер два роки тому. Біля хати потрібно працювати, а я вже не маю такого здоров’я. Тому вирішила на зароблені гроші купити собі маленьку квартиру у місті, щоб ближче до дітей.

Свою ідею я нікому не озвучувала. Спочатку вирішила переглянути ринкові пропозиції, дізнатися які ціни й чи варто взагалі надіятись на покупку. Одного вечора зателефонувала мені невістка, хоча робить вона це рідко, лише коли їй щось треба. От почала розмову про справи, новини. І тут підійшла ближче до того чому вона телефонує. Сказала, що вони з моїм сином давно мріють купити власний автомобіль, а зараз їх знайомий продає дуже гарне авто за смішною ціною. Мовляв, ви ж привезли гроші, вам вони не дуже треба. А коли ми купимо авто часто будемо до вас приїжджати.

Я не втрималась, перебила її на пів слові та сказала, що я важко працювала стільки років. Придбала їм квартиру. То вона ще й хоче останні зароблені кошти забрати. Не поцікавившись чи мені вони не потрібні.

Ось уже місяць, як мені не телефонують ні син, ні невістка. Це така мені подяка за купівлю квартири.

Оцініть статтю
Важkа доля українських заробітчанок