Я завжди любила музику. Мама підтримувала мене в цьому і всіляко допомагала. Коли я була в дев’ятому класі вона вирішила віддати мене в музичну школу. Мати шукала для мене найкращого викладача, щоб я не загубила свій талант. Але в мене була перешкода.
Батько бажав, щоб я повинна вивчати й інші дисципліни. Його мрією було, щоб я стала юристом, медиком або будь-ким іншим з серйозною роботою. Для нього музика не була пріоритетною, навіть часто він говорив що пора закінчити з цим.
-Доню, час братись за голову і полишати марні мрії.
Невдовзі, мама знайшла викладачку – Антоніну Владиславівну. Її дім був обставлений картинами. Аркуші з нотами лежали всюди: на столах, полицях в шафах. Коли я входила в її кімнату для музики, по центру якої стояла скрипка. Це було чарівно, наче в казці.
Ми займались двічі на тиждень. Антоніна Владиславівна вчила мене музики. Як відчувати кожну ноту, щоб від дотику до струни народжувалась мелодія. Ми грали найзнаменитіші твори світових композиторів і зі слів викладачки, мені не погано виходили. Викладачка була професіоналом і надзвичайно доброю людиною.
Невдовзі батько дізнався де я проводжу вільний час. Він був проти, тому наказав завершити завчання, знайти репетитора з історії та іноземних мов. Мати, щоб не дратувати батька вирішила не перечити йому. Так я почала працювати над вступом в університет. Але не полишала мрії про музику.
Коли я склала екзамени, продовжила потайки ходити до Антоніни Владиславівни на заняття. Батько навіть не підозрював про це. Вона підтримувала мене. Вона розуміла чому батько не бажає, щоб я грала на скрипці. Але не дозволяла втрачати й закопувати свій талант. Ми продовжували заняття. Вони тривали протягом двох років.
Я почала віртуозно грати. Мені здавалось, що будь-яка композиція була мені під силу. Я була безмежно вдячна Антоніні Владиславівні за те, що навчала мене. Інколи мало мати талант, а потрібен той хто допоможе його відшліфувати.
На одному із занять я помітила, що в пані Антоніни почався кашель. Він не був схожий на звичайну застуду. Я просила улюблену вчительку обстежитись. Але вона не хотіла. Говорила що це просто кашель і немає сенсу хвилюватись. З часом вона почала худнути та марніти на очах. Через місяць вона була надто ослаблена, щоб проводити заняття. Але я час від часу я приходила пограти для неї, поки вона лежала на ліжку.
У Антоніни Владиславівни було злоякісне захворювання. Лікування не мало сенсу, тому що це була пізня стадія. Вона не мала родичів. Тому ми з мамою приходили до викладачки допомагати по дому. Ми готували, прибирали і доглядали за людиною, яка допомагала мені осягнути всю велич музики. Але настав день коли її очі закрилися назавжди. Багато учнів і колег прийшло провести її в останню путь.
Батько так і не дізнався що я продовжувала вчитись грати на скрипці. Проте одного разу ми святкували його день народження. З шафи я витягнула скрипку і заграла мелодію пісні “ З днем народження” і по батьковому обличчі протекла сльоза. Він пожалів про свої слова і це було дуже зворушливо. Тоді я розказала йому про те як потайки ходила на заняття, яка чудова в мене була викладачка і те чому вона так скоро покинула цей світ.
Через багато років у мене теж народилась донька. Ще біля її колиски я грала музику, яку мене навчила Антоніна Владиславівна. Я пронесла теплі спогади про викладачку і любов до музики крізь роки. Коли моя донька підросте я теж поведу її у музичну школу, або будь-яку іншу школу мистецтв. Адже моя викладачка музики навчила мене не залишати те, що справді до душі.
