Ми з донькою вирішили поїхати на вихідні до Львова, аби розвіятись. До того ж перед новорічними святами там дуже гарно та атмосферно! Отож ми взяли квитки на поїзд та чекали свого відправлення.
На жаль купейних місць не було, тому змушені були їхати в плацкарті…Я вже не перший раз так подорожую, тому знаю, який це жах…Люди трапляються різні, кожний зі своїм характером та особливістю. Аж ось у вагон зайшла жінка років тридцяти, а на руках в неї була дитинка, мені здалося, що маляткові не має і рочку.
Я дуже здивувалася…Як можна подорожувати з такою маленькою дитиною? Хотіла розпитати в дівчини, куди направляється, проте вона зовсім не горіла бажанням з кимось спілкуватися. Жінка була чимось засмучена та стривожена.
Ми брали квитки на нічний потяг, оскільки дорогою хотіли виспатися і відпочити…Проте нам це не вдалося…Дитина цієї жінки постійно плакала та кричала без перестанку. Моя дочка ледь сама не плакала, оскільки їй було шкода малятко. І тупому буде зрозуміло, що в такому віці довгі поїздки взагалі не рекомендовані. Але ж яке я мала право казати щось незнайомій мені людині.
Жінці так і не вдалося заспокоїти своє дитя. Весь вагон просто розривався від дитячого крику…Нерви одної пасажирки не витримали, і вона вирішила сказати про це горе-матері.
— Та заспокойте вже свою дитину! Що ж ви за матір така, невже не бачите, що дитині погано! — говорила до неї жіночка років 50-ти, яка спала на боковому місці.
— Давайте ви не будете мене тут ображати! Я сама прекрасно розумію, що мені робити! — фиркнула до неї мама плачущого маляти.
Їхати нам було ще години три…Я вирішила все ж запропонувати свою допомогу, проте жінка відмовилася…
Так ми й доїхали до місця призначення. З донькою були дуже виснажені, нам вже не хотілося ніяких екскурсій…
