Віра батьків у дитину – найдорогоцінніше у житті. Коли я була маленька, мріяла грати на музичному інструменті. Я бачила звідусіль, як діти грають на скрипці та фортепіано, ці звуки долинали у самі глибини моєї душі. Тим більше моя рідна ненька прекрасно вправлялася із клавішами. Кожного дня вона сідала за інструмент та творила. Я хотіла так само. Матір вирішила підтримати мене та повела за руку у музичну школу, де й розпочався мій шлях генія музики.
Насправді у мене нічого не виходило. Обравши фортепіано, я не могла почути жодної ноти. Хоч й грала по 10-15 годин на день, викладачі відмовлялися навчати мене один за одним. Після 2-3 занять вони повідомляли матері, що у мене немає слуху і музичного дару. Однак у той момент, мені ніхто не про це не говорив прямо. Мати просто шукала іншого вчителя. За рік часу так і не знайшовши, вона вирішила навчати мене самостійно.
Спитаєте чому вона одразу цього не зробила? Розумієте, бути музикантом та викладачем – різні речі. Можна бути майстром своєї справи, але не вміти передавати знання іншим. Я все ж спитала у неї, чому тепер займаюся з нею, а не з іншими. У відповідь почула, що вони не можуть нічого мене навчити, адже я маленький геній. А генія може навчати далеко не кожен.
Пройшло багато років, скільки ж зусиль ми доклали! Зараз мене знають усі у музичній сфері. На одному з конкурсів до нас з матір’ю підійшов чоловік і сказав: «Це ж треба! Ви змогли! Дівчинка зовсім не володіла слухом та здібностями до інструментів, а тепер виступає на рівні з нами! Достойно похвали, так тримати».
Тоді то я й дізналася правду, але сумно від цього не стало. Навпаки! Гордість переповняла мене зсередини. Проста дівчинка, без вродженого таланту, змогла досягти вершин, а все завдяки вірі та зусиллям найріднішої людини – мами.
