Микола біг стрімголов до гуртожитку, бо часу у нього було обмаль, а молодшу сестру свою, яку не бачив більше як рік, дуже хотів побачити хоч на мить. Марійка вже працювала, і їй від фабрики дали місце в гурто-житку. Жила вона в кімнаті з подругою Олесею. Саме її, заплакану, з червоними від сліз очима, і застав Микола. Заочно вони вже були знайомі сестра присилала йому на службу свої фото разом з подругою. Не можна було не відмітити гарну Олесину фігуру, красиву постать, але помітно було на обличчі на лівій щоці велику родиму пляму.
-Ну, і чого плачеш, Олеська,- весело з порогу мовив Микола.
Вона впізнала подружкиного брата і від цього ще сильнішими стали сльози, вони просто капали самі по собі, не зупиняючись. І, чи то від відчаю, чи від образи, тільки розповіла вона Миколі про свою біду все, як на спо-віді.
Вони з Лесею працюють на фабриці в одній бригаді. Люди там всі хороші, доброзичливі. Через місяць, як вони влаштувалися на роботу, пішов на пенсію їхній майстер і поставили їм нового, не старого, але в роках. Він з першого дня став якось по особливому ставитися до Олесі. Хвалив її щоразу, морально підтримував. Бу-вало то за плечі мимо ходом обійме, то мигне на ходу. І вона посміхалася у відповідь, бо відчувала турботу за себе.
З часом та турбота переросла і справжні стосунки. Чого тільки не обіцяв чоловік, які тільки теплі слова не говорив. І ніскільки його не бентежила та пляма на обличчі, запевняти, що коли захочеш, то можна її виліку-вати.
Олеся була щаслива. З тим самим щастям сказала йому і про те, що завагітніла.
Все розбилося вщент люблячий добрий чоловік перетворився на невігласа і хама. Він кричав, що до неї в гур-тожиток ходили всі, кому не лінь, що вона спочатку повинна на себе у дзеркало глянути, а потім уже йому таке говорити.
Ось і залишилася дівчина сам на сам зі своєю бідою. Додому в село вона повернутися не може, бо ж то гань-ба і їй і батькам буде. А про аб0рт годі й думати не той вже термін
Тут раптом, якось само собою, Микола випалив -, а ти виходь за мене заміж, не сподобається розведемося.
Микола був добрий по натурі своїй і рішучий. Взяв він Олесині нехитрі пожитки та й поїхали вони до його ма-ми. Жити їм було де будинок батьківський великий, з просторими кімнатами. От, правда, мама не дуже люби-ла господарювати й Олеся з першого дня взяла питання чистоти й порядку у свої руки. Жінки – невістка і све-круха, поладили одразу. В домі панували мир і спокій. Народився хлопчик. Марійка, приїхавши відвідати брата та подругу, відразу впізнала на кого маля було схоже. Але то вже було неважливо.
Далі було життя. Згодом у них народився ще один синочок. Олеся була доброю господинею , все завжди наварено, прибрано. До всіх вона ввічлива й уважна. Влаштувалася працювати нянею до сільського дитячого садка. І ніхто вже й не помічав у неї тієї плями на обличчі, люди за добру душу цінували, а Микола вважав її найгарнішою. Йому подобалося, що дружина його всьому в домі може раду дати і навіть ловив себе на дум-ці, що йому приємно бути підкаблучником у такої жінки.
Повиростали їхні сини, які ніколи нічим не були розділені, обох Микола любив, як рідних. Змогли вони ді-тей поставити на ноги, дати обом вищу освіту, та й і з житлом допомогли, бо працювали для дітей все життя своє.
Здається мені, що такі люди, як Микола, роблять наш світ світлішим і яскравішим. Можливо, хтось і вва-жає той його вчинок у гуртожитку бездумним і невиправданим, але життя розцінило все по своєму. Воно подарувало їм щастя.
