Маю за звичку сідати на кінцевій, бо завжди є вільні сидіння. Одного разу в автобус зайшов дідусь з доволі великими сумками, а за ним дитина, напевне онук. Хлопчик не відривав очей від телефону, виглядав він років на 6-7.
Як тільки я побачив старенького, то підвівся і запропонував йому присісти. Та дідусь просунув уперед свого онука.
– Я не хлопчикові місце запропонував, а вам!
– Ти при своєму розумі?! Це – дитина! – крикнув хтось із пасажирів
– В силу свого віку він може і постояти. Якщо ж вам сидіти не хочеться, то звільнили б місце для інших пенсіонерів.
Звичайно, мене ніхто не захистив. А пройде кілька років і ці люди сваритимуться з підлітками, що ті сідають на останні вільні місця у транспорті. Переписуючись у соціальних мережах, граючи ігри – їм не цікаво хто і де стоїть.
Якось я став свідком схожого інциденту. Пасажири накинулись на молоду жінку, бо їй вступив місце її ж син, хлопчикові було від сили років 8. Жінка стільки годити вислухала, і що б заспокоїти присутніх пасажирів – підвелась.
І от, вони двоє стояли над порожнім місцем: мама, щоб не наражатись на чергову реакцію оточення; син – бо чоловіки повинні поступитись місцем жінці.
Таких історій є вдосталь
Коли я їду з одим із своїх дітей чи з двома, то ніколи не претендую на вільне сидіння. Практично завжди діти сидять. Раніше доводилось брати одного з них на руки, що не займати багато місця. Але зараз вони доволі дорослі, щоб подолати шлях стоячи.