Три дні тому зустрівся з колишнім одногрупником. Декілька років не бачилися, скучили, бо раніше дуже тісно спілкувалися. Нам було, що друг другу розказати, новина за новиною.
Я ще не одружений, а він вже два роки як оженився. Він найперший в групі, хто почав самостійно жити і забезпечувати себе.
Як тільки почав жити з обраницею, мій товариш був у піднесеному настрої, все вивалявся: яка вона гарна господиня, які вони закохані, який у нього ідеальний шлюб, стосунки і т.ін.
А на зустрічі, коли я спитав, як вони з Ілоною поживають, він буркнув: «терпець уже увірвався, задовбала». Я був дуже приголомшений. Нічого собі. Адже така любов, такі високі почуття.
«В чому річ?» – спитав я.
«До нас кожного дня приходить її бабка і все контролює: куди що поставить, як все робити. Настроює Ілонку, що я негодящий господар.
Мовляв, що коли вона була дитиною, її мати, коли бачила розкиданий брудний одяг або шкарпетки, викидала їх. Позавчора припхалась і почала мені вказувати, як плінтуса прибивати, ніби я ні на що не здатний.
Нехай, тільки вона б мене цькувала, так Ілона почала переймати її манери.
А ось на тижні… Кому скажи, не повірять. Прийшов пізно, заморений, де присів, там і шкарпетки залишив. Забув в пралку покласти. Ну, не встиг.
Так вона почала їх з вікна викидати, при всіх сусідах. Мовляв: «Я коли–небудь привчу тебе до порядку». – розказав мені товариш.
Не знаю, що йому тут порадити, я б зібрав речі і пішов би геть.
Миритися з таким приниженням не годиться.
А що б зробили ви?
