Моя подруга розповіла мені вчора свою історію. Вони з чоловіком і сином живуть у місті, а її мама у селі. Зовсім недалеко від них. Інколи вони відвозять онука Дмитрика до бабусі у село. Він школярик, навчається у першому класі. А Тамара і її чоловік Святостав працюють на роботі. Тому на канікулах не мають куди подіти малого. А послуги няні дуже дорогі.
ЇЇ мама людина настрою. Тут може бути все гаразд, а через хвилину – все недобре. От і Тамара намагається ні про що в неї не просити. Але коли мова про онука, то ще не було випадків, щоб відмовила у допомозі.
Ось ще пів місяця до зимових канікул, а моя подруга вже переживає, як попросити маму, щоб посиділа із Дмитриком два тижні. Якось при щоденній розмові по телефону. Тамара таки наважилась поговорити з мамою про канікули.
Марія Степанівна без ентузіазму погодилась на те, щоб привезли онука до неї. Тамара щаслива, що все гаразд. Проблем із прилаштуванням Дмитрика не буде. І з роботи не потрібно відпрошуватися аж на два тижні.
Ось уже четвер перед зимовим відпочинком школярів. Тамара, як завжди увечері телефонує мамі. Поговорити про день, розпитати як справи, словом нічого особливого. Аж тут у розмові Марія Степанівна каже, що збирається у понеділок їхати з подругами на термальні води, щоб оздоровитися.
Тамара казала, що їй аж мову відняло. Не знала що сказати. І через кілька секунд мовчання промовила: «Мамо, та ти ж обіцяла, що посидиш на канікулах із онуком, щоб ми привозили до тебе».
Мамі не сподобалася ця розмова, голос у неї зразу змінився і вона почала кричати у слухавку: «Ви тільки про себе думаєте, я не казала щоб привозили, а навіть, як і казала, то не пам’ятаю. В мене змінилися плани».
Мама кинула слухавку, а Тамара з того всього просто сіла і почала ридати. А тут уже чоловік прийшов з роботи. Вони сіли говорити, вона все йому розповіла. І вони вирішили, що у відпустку за власний рахунок піде на один тиждень чоловік, а на інший – дружина. У п’ятницю останній робочий день. Зранку збираються на роботу, сина ведуть до школи. Аж тут після обіду новина. Усе закривається на карантин, бо їх місто потрапило у червону зону.
Ми повернулися ввечері всі додому. Я приготувала вечерю, всі смачно поїли. Повлягалися спати. А ми з чоловіком почали говорити про те, що не треба загадувати наперед. Все у житті так неочікувано змінюється і не завжди на гірше. У всьому потрібно шукати позитив. Карантинні обмеження дадуть нам змогу провести разом з сім’єю цілих два тижні. Нашій радості немає меж.
