Ходив сьогодні в магазин по хліб, то зустрів давнього знайомого — вгостив він мене цукерком. Я так давно не їв чогось подібного. Внукам не буду давати — їх у мене аж четверо, а цукерка одна, і як ділити? Тому тихенько розмотав солодощі й тільки-но до рота, аж тут вибігає онука і забирає в мене цукерку. За нею підбігли й інші, і почали плаkати, щоб я дав їм також…
Живу я разом з сином, невісткою та онуками. Хоча це не я живу з ними, а вони зі мною. Яка ганьба, у тридцять років досі не мати свого даху над головою! Але ж і я не можу вигнати їх, тому якось намагаємось вживатись…
Дружини не стало ще двадцять років тому…Важко без неї, як не крути. Діти сидять просто у мене на шиї! Пенсія моя йде на комунальні, на їжу для всієї родини, на одяг для всіх, крім мене. Син не працює — нещодавно вигнали з роботи. Невістка вже п’ять років у декреті сидить. Ледарі, робити нічого не хочуть — лише дітей клепають!
То це мало того, що я всю родину сина забезпечую, так я ще й свою стару машину продав, щоб помогти йому кредит виплатити… Взяв він його на якийсь бізнес, але ні бізнесу, ні машини…Пенсія моя хоч і величенька — в минулому був військовослужбовцем. Та і її не вистачає, щоб купити навіть того м’яса…За ці двадцять років я неймовірно схуд — харчуємось чим доведеться, адже грошей як кіт наплакав.
Все життя своє старався для сина. Намагався виховати з нього успішного та рішучого чоловіка, а вийшов — ледацюга…Можливо це через смерть матері він став таким…Не знаю…Але я думав, що хоч на старості років поживу нормально — так ні, навіть цукерки з’їсти не можу.
Онуки продовжували кричати та випрошувати цукерки, яких у мене й не було. Я тоді дуже розлютився, і перший раз у житті накричав на них — так вони мене вивели із себе. Внучата покліпали очима і знову почали плакати, побігли до матері жалітись на діда.
Невістка одразу ж прибігла до мене роз’яснювати стосунки.
– Вам що, для онуків шкода гостинців? Самі ж сіли тихенько їсти, і не соромно вам? – лютувала невістка.
– Та це ж мене друг пригостив, одною, як би я її між ними всіма поділив би?
– Не брешіть, тату, самі бачите як ми живемо!
Своїм тоном вона немов натякала, що у всіх їхніх бідах винен лише я. Але самі не працюють, лише тринькають мою пенсію… Невістчині батьки їй ніколи не допомагали, але онуків вона проти них не налаштовує…А я ж все їм віддаю — і така до мене зневага…
Після того випадку з цукерками ні онуки, ні невістка зі мною не розмовляли. Пізніше прийшов син, який десь вештався — бреше кожного дня, що роботу шукає, але тхне від нього алкоголем…Дружина його розповіла, що я такий жадібний — не пригощаю онуків, то й він перестав зі мною спілкуватись.
Скільки ще це буде продовжуватись — не знаю. Спокійно мені прожити не дадуть, певно доля в мене така.
