Мені тридцять п’ять, і я досі не відчула найкращого моменту у житті кожної жінки — материнства…Вагітність я планувала досить давно — ще у 22 роки, коли була заміжня за першим чоловіком. Я дуже довго намагалась завагітніти, але ніяк не виходило. Ми тоді з чоловіком пройшли всіх лікарів, і ті сказали, що у нас імунологічна несумісність, або простіше кажучи : я не можу мати дитини від цього партнера. Тоді чоловік пішов від мене, тому що не бачив далі сенсу жити разом — він хотів дітей та сім’ю.
Для мене цей розрив стосунків був дуже болючий, я ще довго відходила від розлучення. Найбільше за все я корила себе, тому що не могла подарувати йому дітей, я тоді думала, що взагалі не заслуговую на життя — від мене не має ніякої користі. Ще більшого удару мені завдала новина, про яку я дізналась. У мого колишнього народився син, отже справа в мені…
З такої затяжної депресії мені допоміг вибратись мій другий чоловік. Тоді я навіть і не думала, що колись вийду заміж за нього. Він був для мене просто другом, але пізніше я зрозуміла — це найкращий партнер для стосунків, він мене у всьому підтримував та ніколи не докоряв. За ним я відчувала себе як за кам’яною стіною. Він знав про моє безпліддя, але зовсім не був проти того, щоб ми одружувались. Він казав, що ми з усім впораємось.
Завагітніти звичайним способом мені не вдалося…Пізніше ми спробували ЕКЗ (екстракорпоральне запліднення) – запліднення по за організмом. Але в мене стався викидень…Завдяки своєму чоловікові я не опустила рук, і ми пішли на дуже важливий крок…
Ми вирішили взяти дитину з дитячого будинку…Зрозуміли, що сама я не народжу, так хоч подарую надію на щасливе життя покинутій дитинці. Михайлика привезли до дитячого будинку зовсім маленького — йому не було навіть трьох місяців. Тепер я матір цього чудово хлопчика…і я нарешті щаслива!
